Публікуємо другу частину інтерв’ю із заслуженою працівницею фізичної культури і спорту, заслуженою тренеркою України зі стрибків у воду — Тетяною Туровою, приуроченого до 70-річчя відомої наставниці (першу частину читайте за посиланням).
Зазначимо, що час для розмови Тетяна Олександрівна знайшла між двома тренуваннями. Попри поважний вік, вона — діюча тренерка й продовжує виховувати майбутнє українських стрибків у воду в СДЮШОР «Мотор Січ».
— Тетяно Олександрівно, пам’ятаєте свої перші великі успіхи?
— Першим із моїх вихованців до збірної СРСР потрапив Віталій Баховський. А вперше за кордон я виїжджала на юнацький чемпіонат Європи до Рима з Тетяною Гадун — тоді вона стала третьою на трампліні 3 м, причому бронзу ми здобули навіть із «нулем». Ми виконували вже три з половиною оберти вперед, у неї підкосилися ноги, і вона «плашмя» увійшла у воду. Пам’ятаю, як вона ридала, а я накрила її рушником, щоб ніхто не бачив сліз. Але вона швидко зібралася, решту стрибків виконала дуже добре. Коли оголосили її третій результат — басейн вибухнув оплесками. У той час, коли Таня була в збірній СРСР, поступово почала підтягуватися Олена Жупіна. Я помітила її ще з малого віку, і її брали на збори разом зі збірною СРСР.
— А як Олена Жупіна до вас потрапила?
— Олена Жупіна і Таня Гадун тренувалися тут, у «Стрілі», але займалися спортивною гімнастикою. Через спад результатів керівництво вирішило закрити відділення гімнастики. Усіх тренерів перевели на стрибки у воду разом зі спортсменами. Дівчата перейшли зі своєю тренеркою Любов’ю Олександрівною Скоріною.
Жупіна стрибала найбільше
— Чим вас підкорила юна гімнастка?
— Працьовитістю. Таланту тоді було небагато, а працьовитості — 99%. Поступово все прийшло. Вона стрибала найбільше: дітей відпускаю купатися, а Лена стрибає. Так потроху й вибралися.
— Які змагання з Жупіною запам’яталися?
— Добре пам’ятаю, як вона вперше виграла в китаянок — це була матчева зустріч СРСР, США, Китаю та Німеччини в Мюнхені. Нас тоді просто «винесли»! Це був 1991 рік. А в 1992-му ми готувалися до Олімпіади. Підготовку пройшли чудово, майже на всіх стартах вона була серед лідерок. Але на чемпіонаті СРСР стала другою. Напередодні головний тренер сказав: будь-яке місце з першого по третє — вона їде на Олімпіаду. Та вийшло так: перша — Інга Афоніна (Україна, Запоріжжя), друга — Олена Жупіна (Запоріжжя), третя — Олена Мірошина з Москви, вихованка заслуженого тренера СРСР, який підготував олімпійського чемпіона Володимира Васіна. Зібрали тренерську раду, голосували, кого відправити на Олімпіаду. Росіян було більше — проголосували за свою. Так ми не потрапили до олімпійської команди. Для нас це була трагедія. Дуже важко виходили з цього стану. Але те, що було закладено в Олені, не дало їй опустити руки — і ми продовжили працювати.
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
— Розкажіть про свої перші Олімпійські ігри?
— У 1996 році ми поїхали на Олімпіаду в Атланту вже від України — посіли 5-те місце на трампліні і 6-те на вишці. Ми вже були в шістці! А на наступній Олімпіаді повернулися з медаллю. На вишці Олена була шостою, а в синхроні з Анею Сорокіною — третіми.
— Пам’ятаєте свої емоції?
— Їх складно описати — це треба пережити. Це справжнє щастя! Уся праця, терпіння, труднощі — були недаремні.
Сорокіна прийшла до мене за наказом
— Як у вас опинилася Анна Сорокіна?
— Вона прийшла до мене вже майстром спорту міжнародного класу. Тренувалася в «Орбіті» у Віктора Побойнева. У них виник конфлікт, і Аня попросилася до мене. Написала заяву на ім’я головного тренера: «Хочу тренуватися поруч із Жупіною». Так і потрапила до мене за наказом. Це було непросто, був великий опір з боку інших тренерів. Але все вдалося, дівчата чудово працювали — маємо багато досягнень, зокрема олімпійську медаль. Аня дуже розумна, була відмінницею, добре знає англійську, зуміла побудувати кар’єру після спорту. Зараз вона — шеф місії НОК України, головна менеджерка НОК з Олімпійських ігор.
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
— Вас запрошували працювати за кордон?
— Дуже наполегливо кликали до Німеччини. Після чемпіонату світу ми з Оленою Жупіною їздили до них на збори — усе оплачували, хотіли нас залишити. Але я сказала: беріть мене зі спортсменками, одну Олену не поїду, і Аню беріть — я дівчат не розділю. А вони хотіли тільки Жупіну. Я ще працювала за контрактом у Хорватії. Але жити за кордоном ніколи не хотіла. Я бачила багато країн, але завжди сумувала за домом і родиною.
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
— Хто прийшов на зміну після Жупіної та Сорокіної?
— Після них у мене тренувалася Євгенія Пономаренко, донька президента федерації бодібілдингу Запорізької області Валерія Пономаренка. Вона стала чемпіонкою Європи серед дівчат у парі з Анною Письменською з Вінниці. І досі в збірній України немає спортсменок, які б виграли юнацький чемпіонат Європи на трампліні 3 м у синхроні. Вона також була призеркою чемпіонату України, бронзовою медалісткою турніру серії Гран-прі.
Після від’їзду подружжя Барсукових до Італії в мене почали тренуватися Аліна Чапленко та Антон Захаров. На Олімпіаду-2012 ми потрапили з Антоном. Аліна після травми завершила кар’єру й нині працює тренеркою в нашій школі. Я пишаюся тим, що дві мої учениці — заслужена тренерка України Ірина Володимирівна Журавльова (Тиховод) та Аліна Чапленко — стали тренерками в рідній школі.
Антон Захаров у 14 років був четвертим на Олімпіаді
— Чи повністю Антон реалізував свій потенціал?
— Коли він завершував кар’єру, казали, що вже старий. А зараз думаю — міг би ще стрибати. Він працює у шоу в Китаї, працював у США та Кореї, здоров’я дозволяє. Але психологічна підготовка завадила повністю реалізуватися в індивідуальних видах. На тренуваннях творив дива, а на стартах іноді зривалося саме психологічно. Можливо, тому що його надто рано перевели до дорослого спорту — одразу поставили в пару з Романом Володьковим. У 14 років він уже був четвертим на Олімпіаді в Сіднеї в синхроні з вишки. Він перестрибнув кілька обов’язкових сходинок.
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
Уже не збиралася працювати тренеркою
— Кого тренуєте зараз?
— У школі дуже бракує тренерів. Хтось пішов із життя, хтось хворіє, хтось виїхав. Я залишилася з того колективу ветеранкою. Працюю з дітьми 2007–2009 років народження. Є невеликі успіхи. Минулого року в групі «Д» Соня Шинкаренко стала чемпіонкою України з вишки. Цього року старші діти були четвертими в синхроні — Софія Шинкаренко/Софія Виставкіна та Святослав Ступкін/Роман Бородкін. Працюємо потроху. Я не планувала повертатися до тренерства, працювала методисткою, але нестача кадрів змусила повернутися — хочеться тримати рівень школи.
Я дуже люблю цих малюків. Працювати легко, отримую море задоволення. Це як город: посадив — виросло, радієш; зацвіло — радієш; з’явився огірок — знову радієш. Ось так і складається моя тренерська радість.
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
— Які сьогодні головні проблеми в розвитку стрибків у воду?
— У зарплаті тренерів проблема однозначно. Фахівці виїжджають за кордон і за місяць можуть заробити 1–1,5 тисячі доларів. А тут потрібно на ставку набрати 4 групи дітей, і ставки мізерні. А молодь хоче красиво жити. Якщо їх запрошують у ці шоу — чому б не виїхати й не використати свої вміння, поки дозволяє здоров’я. По всій Україні точно така ситуація. А крім того, що фахівців немає, і басейнів немає. Один збудували в Києві — так, це просто казка, мрія! Але ж не всі можуть там працювати. Треба, щоб було більше басейнів у різних містах, тоді й буде конкуренція. Якщо немає конкуренції — то прогресу немає ніякого. Ще гостре питання технічного оснащення — на чому працювати? Потрібні акробатичні доріжки, у нас доріжка дуже стара, на ній із рондата подвійне сальто вже не зробиш. Батути потрібні сучасні. Крім того, постійно ускладнюється програма. Зараз спортсмени виконують із вишки вже 4,5 оберта вперед, зігнувшись. Для підготовки цього стрибка потрібні багаторічні, ретельні тренування на сучасному обладнанні. А ще фінансове питання — дуже багато виїздів на змагання за рахунок батьків. Не кожна сім’я може собі це дозволити. Буває, тренер готував-готував дитину, а на змагання не поїхав через відсутність коштів — це теж гальмо в розвитку стрибків у воду.
Вдячна тим, хто ставив палиці в колеса
— Що загартувало характер Тетяни Турової?
— Коли ти працюєш більше за інших, з особливим завзяттям, то обов’язково знайдуться такі люди — ага, вона краще за мене працює, треба її прибрати. Я пережила всякі плітки, я багато чого пережила. Але зрештою я сказала, що вдячна тим людям, які ставили мені палиці в колеса — вони мене тренували, виховували характер і психологічну стійкість. Тому зараз до багатьох речей ставлюся простіше. Можливо, тому я досі й працюю.
— Яку пораду дасте молодим тренерам?
— Коли я потрапила до збірної СРСР, то біля кожного тренера, особливо знаменитого, який виховав чемпіона світу, Європи, олімпійських призерів, чемпіонів — намагалася бути ближче. Постійно вчилася, слухала, що вони говорять. Щось розуміла, щось — ні. Але намагалася зрозуміти. Ставила дуже багато запитань. Увечері після тренування напрошувалася на чай. Абсолютно не соромилася вчитися і не соромилася того, що я чогось не знаю. Багато хто боїться виглядати невігласом, а я цього ніколи не соромилася. Якщо чесно скажеш, що не знаєш — із тобою завжди поділяться.
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
— Що Ви вважаєте своїм головним досягненням?
— Головне досягнення в моєму житті — це моя сім’я. Те, що в нас троє дітей, четверо онуків і правнук, а наступного року з чоловіком будемо відзначати золоте весілля! Робота тренера складна, і не всім вдається зберегти сім’ю — багато хто самотній. Я вийшла заміж, коли навчалася в інституті. Мій майбутній чоловік прийшов з армії, і ми одружилися — нам було по 21 року. Чоловік Геннадій Сергійович дуже талановитий, майстер на всі руки, і дуже багато знає, читає — мріяв бути істориком. Ми домовилися, що я закінчую інститут, іде вчитися він. Але наприкінці мого навчання ми вже чекали другу доньку, і чоловік не пішов навчатися, пішов працювати, щоб утримувати сім’ю. Так його мрія не здійснилася. Але я можу з упевненістю сказати, що він нашій сім’ї присвятив своє життя. Потім у нас народилася третя донька. Усі мої відрядження, збори — з того часу, як ми потрапили до збірної СРСР, а потім України — більше часу з дітьми займався він. У всіх моїх медалях 50% його заслуги однозначно!
У всіх моїх успіхах 50% заслуга чоловіка
— Ваші діти займалися спортом?
— Усі займалися спортом — водним поло, легкою атлетикою, художньою гімнастикою, багато чим, і стрибками, звичайно. Але мені не по характеру тренувати своїх дітей, я не змогла. Наймолодша донька в мене плавала раніше, ніж ходила, я її у ванні вчила пірнати. Ми з нею в басейн «Дельфін» ходили плавати з раннього віку, мені дуже подобалося, навіть конспект вела. Я думала, що піду на пенсію і буду займатися маленькими дітками — вчити їх плавати, а як пішла на пенсію, так досі працюю.
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
— Чи потрібно віддавати дітей у спорт?
— Обов’язково! По-перше, це дисципліна, відчуття колективу, працелюбність. Тренер же над душею стоїть — треба зробити і не просто зробити, а зробити добре! Це все потім стане в пригоді в майбутньому.
— Ви головним досягненням назвали сім’ю, а в кар’єрі що поставите на перше місце?
— А що стосується кар’єри — це виховання спортсменів високого класу. Знаєте, всі мріють про золоту олімпійську медаль. До золота чемпіонату світу ми допрацювали, а до золота Олімпіади — ні.
Думаю, ще можу стрибнути метрів із п’яти.
— Ви чудово виглядаєте, є якийсь секрет молодості?
— По-перше, я ніколи не тримала зла на людей, намагалася їх прощати, навіть якщо вони мене ображали. Намагалася ніколи не ображатися. І завжди бути в позитиві.
— А якісь фізичні вправи робите?
— Зарядка в мене на тренуванні, намагаюся за можливості показувати дітям деякі елементи стрибка чи якогось руху.
— Коли востаннє стрибали?
— Цього року влітку я стрибала з метрового трампліна. А кілька років тому під час різдвяного свята на воді ми з Альоною Жупіною робили синхронні спадики, це вже мені було більше 60 років. Думаю, я б і зараз могла стрибнути метрів із п’яти, але вже замислююся — може, не варто ризикувати?
[smart-grid captions=»false» style=»2″]
[/smart-grid]
— Які у вас є хобі?
— В’яжу, усім дітям в’язала речі. Шити люблю — усім дітям шила-перешивала, ми не так багато жили. Дуже люблю дачу, поратися в землі. Умію вирощувати картоплю, буряк, моркву. У складний час доводилося годувати сім’ю з дачі. По 450 кущів помідорів садили. Працювала тренером, а на вихідні їхали на дачу, ночували в «халабуді» й цілий день працювали. До слова, мене моя кума називала «мінітрактором». А в мене, мабуть, гени — бабуся по батьковій лінії була дуже відомою, кілька разів брала участь у виставці досягнень народного господарства СРСР. Узагалі я вважаю, що все, що ти робиш, потрібно робити старанно, з любов’ю. Ще в мене є колекція дельфінів з усього світу, я їх дуже люблю. Є невелика колекція ляльок різних національностей, велика колекція чашок із різних країн, колекція глечиків українських і грузинських.
— Про що мрієте?
— Щоб діти, онуки й правнуки були здорові, і щоб довше прожила моя мама.
— А золота олімпійська медаль?
— Ну я ж розумію свій вік, ні, про це вже не мрію.
Спілкувалася Олена Назаренко
Фото из особистого архіву Тетяни Туровой
