Запорізька школа волейболу завжди славилася талановитими вихованками. Тож не дивно, що ще у 80-х роках радянських часів місцева «Орбіта» постійно перебувала серед лідерів, виборюючи на внутрішній арені різноманітні титули і не даючи нікому спуску на арені міжнародній. Однією з тих, хто кував її перемоги, була й Віта Матешук, яка днями приймала поздоровлення із Днем народження. Отримавши вітання і від прес-служби ФВУ, Віта Вікторівна охоче погортала сторінки історії власної ігрової кар’єри та поділилася думками стосовно життєспроможності запорізького волейболу на сьогодні…
Довідка ФВУ
Віта МАТЕШУК (ЛИСЕЧКО)
Володарка Кубка СРСР (1985) та Кубка європейської конфедерації (1989) у складі запорізької «Орбіти».
Чемпіонка світу серед молоді (1988), бронзова призерка чемпіонату Європи (1993), учасниця чемпіонату світу (1994) та Олімпійських ігор (1996). Виступала за клуби Югославії, Німеччини та Туреччини.
Нині – головний тренер жіночої команди вищої ліги СК «Академія-ЗІЕІТ» (Запоріжжя).
— Віта Вікторівна, ви ніколи не розчаровувалися з того приводу, що поєднали власне життя із волейболом?
— Знаєте, ніколи! Хоча любов до нього в мене прийшла далеко не одразу. Адже до п’ятого класу звичайної загальноосвітньої школи я про спорт навіть не мріяла. Але саме тоді на мене розпочав серйозну атаку наставник волейбольного спецкласу Віктор Перебийніс. Довго вмовляв для початку хоча б просто відвідати тренування, потім – спробувати підбивати руками м’яч. Вийшло так собі, проте він не відставав…
— Ніколи потім не розповідав, що таке у вас тоді розгледів?
— Та, певно, нічого, крім зросту. На уроках фізкультури ми з подругою першими у строю стояли, ось Перебийніс нас і запримітив. Зрештою, обох і вмовив займатися в його групі.
— Не тікали?
— Ні. По-перше, було справді цікаво. По-друге, в нас дуже сильна і дружня група підібралася. Це був якраз той приклад, коли, як кажуть, один за всіх та всі за одного. Тож не дивно, що незабаром до «Орбіти» під керівництвом Володимира Бузаєва ми перейшли одразу вшістьох!
— І він одразу ж довірив вам місце в основі?
— Довіряв… Принаймні, після того як «Орбіта» 1985 року виборола Кубок СРСР, мене почали запрошувати до молодіжної збірної Радянського Союзу, з якою я згодом стала чемпіонкою світу.
— Зазвичай, українським гравцям, щоби вони й надалі «не загубилися» у збірній, скажімо так, настирливо рекомендували змінити прописку на московську чи ленінградську. Хоча у волейболі це запросто могла бути й свердловська, оскільки наприкінці 80-х місцева «Уралочка» фактично купалася в «золоті» чемпіонатів СРСР…
— Стосовно себе я такого не пригадую. Та й усе одно не погодилася би. Натомість, коли запросили пограти в Югославії, довго не роздумувала.
— Чому саме до Югославії?
— По-перше, там завжди був дуже сильний рівень, цікаво було себе в ньому спробувати. А по-друге, пригадайте, які часи тоді настали? «Залізна завіса», нарешті, зникала у небуття, і багато хто погоджувався на перші-ліпші запрошення з-за кордону, аби тільки кудись виїхати. А «Орбіта» тоді якраз виграла Кубок європейської конфедерації (нині – Кубок ЄКВ), за що я отримала звання Майстра спорту міжнародного класу. То ж до мене, до речі, запрошення надійшло не перше-ліпше, а цілком конкретне і досить солідне за змістом умов.
— Що ж ви тоді за кілька років перебралися до Німеччини?
— Так війна же в Югославії розпочалася! Якби не вона, то нікуди б не їхала звідти. Ставлення до мене було дуже добрим, грала я багато і корисно. Але ризикувати життям якось не хотілося. Ось тут і «намалювався» «Байєр» із Леверкузена: «Віто, давай до нас, не образимо!» Часу на довгі роздуми не було – зібралася, та й гайда!
Взагалі, в Німеччині також усе було добре – гріх жалітися. Скрізь відчувалося, що потрапила до країни, де в усьому люблять порядок. У волейболі – також. Цю гру любили, глядачів на трибунах збиралося багато, мене тут поважали. Дівчата з команди майже після кожної перемоги насідали: «Віто, звари українського борщу – відзначати будемо!»
— Справді так був їм до смаку?
— Ще б пак! І вареники із сиром чи шкварками також.
— А вони вас чим пригощали?
— Чим тільки не пригощали! Але показовим був випадок, коли ми повернулися з Олімпіади-1996. Там брали участь і місцеві волейболістки, і легіонерки. Проте вшановували нас, як учасниць Ігор, однаково. Урочисто і дуже пишно. А в Україні, для порівняння, вручили термоси – і все!
— Проте ви ж звідти не з медалями повернулися…
— Це справді так. І все ж… Хто розуміється, той і розуміє, що сильніше виступити ми не могли апріорі. По-перше, незадовго до Олімпіади, замість Бузаєва, команду очолив Гарій Єгіазаров. Він цілком слушно зробив ставку на своїх підопічних з луганської «Іскри», проте нам – легіонеркам, легше точно не стало. У нас просто не було часу як слід зігратися, що називається, відчути одне одну на майданчику. Через це виникало безліч помилок.
По-друге, ми потрапили до дуже складної групи. Та ж збірна США, відверто кажучи, була сильнішою на дві голови. Тому дива не сталося – все закономірно…
— Кар’єру гравця ви закінчували вже у Туреччині?
— Саме так. Запропонували дуже вигідний у фінансовому плані контракт, тож гріх було відмовлятися. Пограла я там кілька років, та й повернулася додому.
— Так би мовити, в нікуди?
— Ну, чому ж? Ректор інституту економіки та інформаційних технологій (ЗІЕІТ), професор Геннадій Туровцев запросив працювати викладачем кафедри фізвиховання, а також очолити місцеву волейбольну команду. Його підтримав завідувач кафедри Володимир Нестеренко. І пішла робота! Незабаром ми створили настільки потужний колектив, що частенько вигравали чемпіонати України і серед студентів, і серед аматорів.
— Це правда, що однією з гравців була Євгенія Щіпкова – нині провідна пляжниця країни?
— Правда! Дуже сильно допомагала. А потім вирішила спробувати власні сили у пляжному волейболі і, як бачимо, недарма.
— Нині СК «Академія-ЗІЕІТ» виступає у вищій лізі національного чемпіонату, проте, пробачте, пасе там задніх. Чому?
— Бо дуже складно віднайти гравців, які б любили волейбол по-справжньому і готові були максимально викладатися заради перемог. Той колектив, яким ми обігрували усіх поспіль, протримався сім років та й розпався. А аналогічної заміни поки нема. Ми ж не можемо запропонувати дівчатам якісь гроші. На переїзди вистачає – та й усе. Ось і доводиться чути, що краще ліпше навчатися, ніж на тренуваннях викладатися. І, в принципі, у нашій ситуації зрозуміти дівчат не складно.
— А як же самолюбство, сила волі, спортивний азарт?
— Все це є, але в обмежених кордонах. Коли суперничаємо з рівними собі, тоді можемо й піднапрягтися. А коли зустрічаємося із суперником очевидно сильнішим, довгої боротьби не виходить. Та все ж працюємо і в цьому напрямку.
— Вам можуть заперечити, що в гравців «Орбіти» нині умови – теж не цукор, але ж вони ледь не здолали сам «Хімік»! Та й у чемпіонаті команда помітно прогресує і вже підбирається до трійки лідерів…
— Ну, то й дай Боже! Нехай хоча б на прикладі «Орбіти» потенційні спонсори і меценати побачать, що волейбол у Запоріжжі потроху відроджується. Я, до речі, була на тому поєдинку з «Хіміком», так довелося простояти, бо трибуни були геть переповнені. На жаль, дівчатам трохи не вистачило досвіду подібних напруженіших кінцівок і віри у власні сили. Але вони продемонстрували, що рухаються у вірному напрямку. І коли отримають солідну фінансову підтримку, то, переконана, незабаром перемагатимуть і «Хімік», і всіх інших! Сподіваюся, ці часи вже не горами. А там, дивись, належна увага торкнеться і СК «Академія-ЗІЕІТ». Ось тоді й ми себе ще покажемо! Обов’язково!
Прес-служба ФВУ
