Одна з найдосвідченіших волейболісток «Орбіти-ЗНУ-ЗОДЮСШ» Юлія Богмацер відверто повідала клубній пресслужбі про теперішній стан здоров’я, складності волейбольної професії, знаковість позиції, родину та знайомство із майбутнім чоловіком.
— Юліє, як здоров’я? Що взагалі трапилося після того коли ви перехворіли на короновірус, хай йому грець?
— Все сталося під час домашнього туру коли ми грали із луцькою “Волинню-Університет-ОДЮСШ” та рівненською “Регіною-МЕГУ-ОШВСМ”. Спочатку я відчула нездужання, потім дискомфорт у плечі. Не могла зрозуміти, що відбувається. Згодом, коли ми пішли на самоізоляцію та лікування, я зрозуміла, що больові відчуття нікуди не поділися і потрібно звертатись до медиків. Справа у тому, що було втрачено три тижні, саме того періоду, коли ми були на самоізоляції. Чи пов’язую я це із короновірусною інфекцією? Важко сказати, але як збіглося, так збіглося. У мене зараз одні сподівання — дограти сезон.
— Наразі в якій зараз перебуваєте формі та чи встигнете відновитись до фінішної прямої сезону?
— Нині тренуюсь за індивідуальним графіком, роблю регулярні процедури. Плече ще турбує, але сподіваюсь на краще. Я розумію, що потрібні тренування та ігрова практика. Хочеться вірити, що далі процес реабілітації відніме небагато часу і вдасться повернутись на майданчик якомога швидше. Загадувати нічого не буду, аби не зурочити.
— До Запоріжжя ви повернулись після двох років виступів за житомирське «Полісся», котрому допомогли підвищитись у класі. Переключились у Житомирі на суперліговий рівень швидко?
— Звичайно! Взагалі проблем ніяких. Не забувайте який я маю досвід за плечима (посміхається). Під час виступів за житомирський клуб, де я грала у вищій лізі після декретної відпустки, нам з дівчатами все одно доводилося зустрічатись із командами Суперліги. Навіть тоді ми могли обіграти більш вищих за рангом суперниць. Коли вишли до Суперліги, то партнерки були дуже раді та піднесені. Я вважаю, що ми виступили гідно, коли виграли золото «вишки», а у минулому сезоні взагалі довелося створити сенсацію у чемпіонаті, коли ми з дівчатами у Житомирі зуміли здолати «Прометей». Новачок Суперліги перемагає 3:1 такого грізного суперника! Уявляєте, які тоді у нас були емоції?
— Як зараз відчуваєте себе у запорізькому колективі? Як відчуваєте партнерок по команді?
Ви знаєте, все відмінно. У нас дуже дружний та збалансований колектив. Тренер зібрав молодих дівчат, підключив досвідчених волейболісток, є дівчата умовно середнього віку, котрі навіть пограли в еврокубкових матчах. Тому я вважаю, що у нас все добре. Тренер дає грати усім. Дає шанс проявляти себе молоді. Багатьох дівчат знаю давно, тому особливо адаптації у команді не було. Якби не травма, взагалі все було б добре, але у спорті від ушкоджень ніхто не застрахований.
— Ви вперше працюєте із Гарієм Шамоєвичем на клубному рівні? Як можете охарактеризувати цього наставника?
— Так, на клубному рівні я перетинаюсь із Гарієм Шамоєвичем вперше, але давно його знаю, адже свого часу виступала у складі молодіжної збірної, де він працював у тренерському штабі. У далекому нині 2002 році ми тоді у Хорватії стали віце-чемпіонками Європи. Потім працювала з ним у складі національної збірної серед дорослих. Завжди були враження позитивні. Він врівноважений тренер, тактично дуже сильний, тому коли мені запропонували попрацювати з цим наставником я думала не довго.
— Дивлячись на ваш послужний список – диву даєшся, де ви тільки не грали…Повернення до рідного міста – змушений крок чи спроба поступово звикати до більш спокійного домашнього ритму життя?
— Скоріш за все другий варіант відповіді (посміхається). Ви праві, подорожували разом із родиною добряче. Коли була одна дитина, то це було якось можливо. Зараз, коли з’явилась друга дитина та нагода повернутись до Запоріжжя, ми вирішили спробувати знайти більш сталий ритм життя. Тут і бабусі з дідусями допомагають, тому прийняли таке рішення.
— В анкеті ви вказали, що до секції волейболу вас привів батько.
Пам’ятаєте свої перші враження?
— Так і було. Він (прим. авт.: батько – Микола Богмацер) сам займався цим видом спорту та дуже любить волейбол. Батько завжди хотів аби я займалась спортом. Спочатку мене відвели на легку атлетику до нині покійного, легендарного тренера – Василя Івановича Телєгіна. Не пам’ятаю як переткнулись із Віктором Васильовичем Перебийнісом, але він побачив батька, побачив якого він зросту, подивився на мене та мене перехопив (посміхається). Щодо вражень, тоді я не особливо розуміла перспектив та можливостей загалом цього виду спорту, мені просто сподобався волейбол. Це було весело. Як раз тоді Любов Миколаївна Перебийніс тренувала. Була акробатика, гімнастика, все відбувалось в ігровій формі, тому все це одразу захопило.
— До речі, а хто з вашої групи заграв на високому рівні?
— У нас був дуже гарний вік! Підтвердженням моїх слів є срібло молодіжного чемпіонату Європи. Це – Ганна Цокур – зараз Макарова, яка має за плечима яскраву кар’єру, Ольга Дробишевська (Калініна), яка тривалий час була і у збірній, і виступала закордоном – більшою мірою у Казахстані, Ольга Леженкіна, з котрою ми і зараз перетинаємося у чемпіонаті України, Ганна Вергун, яка пограла у чемпіонатах Німеччини та Італії. Ось така у нас була атомна група (сміється).
— Банальне питання, але без нього ніяк: коли прийшло розуміння, що волейбол у вашому житті надовго?
— Напевне це сталося, коли нас чотирьох 16-річних дівчат почали залучати до дорослої команди «Орбіти», котру тренувала Віра Григорівна Румянцева. Особливо запам’ятався перший виїзд за команду майстрів, ось тоді я відчула справжній рівень волейболу, просто була вражена і захотіла прогресувати аби грати у дорослий волейбол.
— Ніколи не жалкували, що свого часу зробили вибір у сенсі обрання професії?
— Ніколи. Завдяки волейболу я побувала у багатьох країнах, тривалий час знаходжуся у певному драйві від емоцій, а це також дуже вагомий аргумент. Свого часу стала фінансово незалежною та щось зуміла заробити у житті (сміється).
— У колекції ваших нагород чимало золотих медалей, зрозуміло, що по духу ви — переможниця. Разом із цим хочеться дізнатись рецепт Юлії Богмацер як нівелювати гіркоту програшів, а потім ще й знаходити мотивацію працювати далі, адже у спорті не буває перемог без поразок…
— Звичайно, були у кар’єрі різні періоди. Були болючі поразки. Насправді, так трапилось, що я практично усюди грала за клуби із чемпіонськими амбіціями. Починаючи з черкаського «Круга», потім почався закордонний проміжок часу моєї кар’єри – Казахстан, Болгарії, Румунії, де постійно було завдання вигравати титули. Було по різному, особливо якщо враховувати, що ти легіонер, а з легіонерів завжди подвійний попит ніж з місцевих гравчинь, тому, звісно, це додавало певної відповідальності та іноді зайвих переживань. Але, разом із цим, ти завжди розумієш, що у тебе є мета, тобі потрібно до неї рухатись та буди постійно готовим до нових викликів.
Стосовно поразок, то рецепт дуже простий – я прискіпливо аналізувала свої помилки та вірила, що зумію їх виправити завдяки тренувальному процесу та максимальній концентрації під час матчів. Ось і все.
— Як спите після поразок?
— Погано (посміхається). Я після невдалих ігор довго потім відхожу. Думаю, аналізую та переглядаю гру. Дивлюся – ось тут можна було віддати пас на іншу, і тут можливо не тому дала передачу, та й ще не у той момент. Внутрішньо дуже переживаю.
— У вас завжди була особлива роль у командному механізмі, адже зв’язка — це своєрідний «мозок» волейбольної команди…
— Не варто забувати що волейбол це командна гра і кожна з позицій дуже важлива. Не буде прийому, потім не вдасться зробити якісну передачу та не вийде атаки першого темпу. Не буде блоку – теж з’являться проблеми. Тобто це настільки все взаємопов’язано, що казати, що зв’язка найбільш важлива на майданчику доволі складно. Принаймні, я так ніколи не вважала. Просто намагалась завжди якісно виконувати свою роботу, аби принести користь команді.
— Важко сперечатись з тим фактом, що зараз ви граєте, як кажуть, на досвіді. Кому передусім слід завдячити, що Юлія Богмацер колись почала зріло бачити гру?
— Мені важко виділити когось одного із тренерів. Скоріш це такий збірний досвід. Хоча так звану «базу» і шлях у великий волейбол мені дали такі тренери як Віктор Васильович Перебийніс, Володимир Микитович Бузаєв, Сергій Миколайович Голотов. Вони заклали міцний фундамент, після чого мене примітили та запросили грати в інші клуби. Ніколи не забуваю про свого першого тренера – Любов Миколаївну Перебийніс, яка заклала дисципліну та навчила азам волейбольної професії.
Зараз, дійсно, я вже давно граю завдяки досвіду. Вже більш швидше все бачу, все розумію. Навіть у більшості випадків дію майже інтуїтивно.
— Легіонерський хліб ви скуштували у віці 25 років. Після шестирічної кар’єри у черкаському «Крузі» спочатку була Росія, потім Туреччина та ще чемпіонати кількох країн. Понад десяти років кожного сезону ви міняли різні команди. Як не заплутатись у такому калейдоскопі подій? Чому питаю? Наприклад, пілоти інколи кажуть, що коли просинаються у готелі вранці, не розуміють в якій країни вони знаходяться, не кажучи про зміну часового поясу…
— Щоб так заплутатись у мене ніколи не було. У мене була таки своєрідна традиція – коли завершувала сезон в якійсь команді, по дорозі додому чи до іншого клубу, в потязі або літаку, сама собі казала: «все, сторінку перегорнуто!». Я навіть якось чітко пам’ятаю всі подібні моменти по всіх сезонах. Для мене це було символічно та важливо. Тому ніколи і не плуталась, просто переключалась (посміхається).
— Тобто це був своєрідний ритуал, а чи має Юлія Богмацер якісь спортивні забобони?
— Так, у мене є, так би мовити, один щасливий елемент спортивного екіпірування (довго сміється). Хто в темі, той зрозуміє про що я (довго сміється).
— Чи є у вашій кар’єрі матчі, котрі ви будете пам’ятати все життя?
— Є. Першими мені чомусь згадуються події півфінального поєдинку розіграшу Кубку Туреччини. Тоді виступала за клуб «NILUFER» і ми тримались десь у середняках турнірного становища, а потрапити до фіналу Кубку було дуже престижно. Тим більш, що чемпіонат Туреччини завжди був сильним. Ми пройшли «Іллербанкаші» — 3:0 та вийшли до головного матчу Кубку, де програли грізному «Еджзаджібаші» — 0:3. Проте сам вихід до фіналу для нас був важливим досягненням. У нас було тоді справжнє святкування, адже для багатьох поціновувачів жіночого волейболу Туреччини цей факт був дійсно сенсацією.
Ось зараз ви запитали, а я замислилась. Так, насправді було багато яскравих матчів – є що згадати. Це і перше чемпіонство з «Кругом», потім коли у Румунії стали чемпіонками. З «Маріцею» ми чимало запеклих зустрічей провели проти «Левскі».
— За виступами якої зі своїх багатьох минулих команд зараз продовжуєте слідкувати?
— Я підтримую зв’язок із багатьма дівчатами, з котрими грала у різних командах, тому частково в курсі, що і де відбувається. Списуюсь із деякими тренерами. Зараз це робиться без проблем завдяки інтернету. По можливості за усіма стежу.
— Зараз у чемпіонаті України два яскраво виражені лідери – «Прометей» та «Хімік». Хто з них фаворит у боротьбі за національний трон, на вашу думку?
— Це, звичайно, дуже важке питання (посміхається). Для мене обидві команди високого класу, це зрозуміло, але відповім так – переможе сильніший. Прогнози у спорті річ невдячна, тому із професійною зацікавленістю буду вболівати за красивий волейбол у виконанні обох команд.
— У вас досить цікаві захоплення – фотографування та читання книг. Як відшукати час у спортивному режимі для таких хобі? Причому слід враховувати, що ви ще мати двох діточок…
— Якщо чесно, то разом із чоловіком сподівались, що після повернення до Запоріжжя у нас більше з’явиться «вільного простору» для родини. Проте, сталося не так як гадалося, адже з’явилося чимало додаткових клопотів. Син зараз вступив до Київського спортивного ліцею-інтернату, тому трохи навантаження у хатніх обов’язках стало менше. Отже, коли дитина у садочку, між тренуваннями, у дорозі, під час вихідних намагаюсь викроїти час на читання. Фотографувати це моє захоплення для душі – дуже люблю знімати родину, близьких, знайомих. Тобто коли є вільний час, то із задоволенням можу переключитись на фотографування. Для мене це своєрідний релакс.
— Розкажіть більш докладно про нащадка спортивної династії вашої родини…
— Данила, якому зараз 14 років, запросили до столиці навчатись у профільному спортивному закладі – КСЛІ. Він у нас завзято займається баскетболом, тому вирішили його підтримати та відпустили у доросле життя. Хвилюємося, але разом із цим сподіваємось, що йому вдасться себе реалізувати. Більше за Данила хвилювались бабусі, які казали, що зарано відпускати в інше місто юнака. Але ми з чоловіком люди спортивні і прекрасно розуміємо, аби прогресувати потрібно розвиватись. Зараз він потрапив до гарного тренера – Андрія Станіславовича Харчинського, власне, цей наставник і запрошував Данила до Києва на навчання, тому зараз тримаємо кулаки за сина.
— Спортивна кар’єра, виховання дітей, хатні справи, приготування їжі – як це можна все суміщати? Можливо чоловік допомагає?
— Звичайно, дуже допомагає. Навіть готує у родині батько – він у нас кухар. Намагаємось завжди «підлаштовувати» наш побут – розподіляти обов’язки. Але Сергій завжди із розумінням ставиться до моєї роботи, дає відпочити удень між тренуваннями, максимально бере на себе обов’язки, котрі може закрити сам. Бабусі із дідусями завжди допомагають. Якось так.
— Якщо ми вже згадали Сергія, то наважусь уявити, що свого часу він вас запримітив на волейбольному майданчику? Чи історія вашого знайомства не пов’язана зі спортом?
— Дуже пов’язана (посміхається). Ми познайомились у Каневському, коли були на літніх зборах. Мій чоловік – Сергій Слюсарєв у минулому професійно займався гандболом та виступав за місцевий «ЗТР», встиг пограти за кордоном. Знайомство трапилось на дискотеці і тоді, принаймні я, не могла собі уявити, що це знайомство переросте у стосунки на усе подальше життя. Ось, буквально днями ми із Сергієм відзначили чергову річницю нашого знайомства. А це між іншим солідний термін – 21 рік.
— Гаразд. Щодо останньої прочитаної книги, що це був за твір?
— Я перечитала вдруге роман Пауло Коельо «Алхімік». Щось знову стало цікаво повернутись до цього твору, і ви знаєте, зараз по іншому його сприйняла. Загалом я не можу для себе визначити один напрямок у літературі, що може зацікавити. Читаю за настроєм все.
— Якщо у команді більшістю голосів підтримають пропозицію представити свої світлини на імпровізованій виставці у фойє рідного спорткомплексу ЗНУ, як до цього поставитесь?
— Нормально, щось виберемо та покажемо (сміється).
— До речі, не помилився, коли назвав спортивний комплекс Запорізького Національного університету рідним?
— Так, ви знаєте, незважаючи що більшість спортивного мого життя пройшла поза межами міста, де я народилась, я все одно вважаю, що цей зал насправді мій рідний. Звідси починався мій шлях у професійному спорті, тут все знайомо, тут завжди багато друзів. А коли ти граєш вдома, як кажуть, завжди і стіни допомагають.
— На питання анкети ви відповіли, що маєте бажання ще раз стати призеркою чемпіонату України. Тільки не кажіть, якщо «Орбіта-ЗНУ-ЗОДЮСШ» зуміє пробитись до числа медалістів поточного сезону, то Юлія Богмацер завершить кар’єру!
— Десь я поруч із прийняттям такого рішення, але поки питання відкрите. Корективи може внести моя нинішня травма, у зв’язку із чим шанс завершити кар’єру по завершенні цього сезону існує.
— А зараз що рухає Юлію Богмацер у спорті – бажання щось виграти, заробити грошей або розтягнути час розставання з волейболом? Тільки відверто…
— Зараз у нашої команди є непоганий шанс пробитись до призової трійки. Так, буде нелегко, але потрібно цю нагоду максимально використовувати. Для мене це є головною мотивацією. Можливо далі не буду розставатись з волейболом, адже у грудні минулого року закінчила магістратуру Житомирського державного університету імені Івана Франка за фахом «Тренер-викладач». Тепер можливості залишитись в любленій справі розширюються.
— Наостанок хочеться поцікавитись про що мріє Юлія Богмацер у звичайному житті крім спорту?
— У вас важкі питання (сміється). Мабуть, хочеться на який-ся певний період стати просто матусею та більше уваги приділяти родині.
Для довідки:
Юлія Богмацер – народилась 3 червня 1984 року у Запоріжжі. Амплуа: зв’язуюча. Ігровий номер: 7. Спортивне звання: майстриня спорту України. Вихованка запорізької ДЮСШ. Перший тренер: Любов Перебийніс. Виступала за клуби: «ЗДІА» (Запоріжжя) 2000-2003; «Круг» (Черкаси) 2003-2009; «Будівельник» (Красноярськ, РФ) 2009-2010; «NILUFER» (Бурса, Туреччина) 2010-2011, 2012-2013; «Tomis Constanta» (Константа, Румунія) 2011-2012, «Спарта» (Нижній Новгород, РФ) 2013-2014; «Іртиш-Казхром» (Павлодар, Казахстан) 2014-2015; «Маріца» (Пловдів, Болгарія) 2015-2016; «Орбіта» (Запоріжжя) 2016-2017; «Полісся» (Житомир) 2018-2020. В «Орбіті-ЗНУ-ЗОДЮСШ» з 2020 року. Титули та досягнення: віце-чемпіонка Європи серед молоді 2002 року; чотириразова чемпіонка України та володарка національного Кубку; дворазова призерка чемпіонатів України; чемпіонка Румунії і Болгарії; фіналістка розіграшів національних Кубків Туреччини і Румунії; срібна призерка чемпіонату Казахстану; переможниця чемпіонату України серед команд вищої ліги; найкраща «зв’язка» України сезону 2005/06 років. Має дві вищі освіти: закінчила Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля та Житомирський державний університет імені Івана Франка. Голова комісії атлетів ФВУ. Зріст — 186 см, вага — 74 кг. Одружена, має двох дітей.
Прес-служба ВК «Орбіта-ЗНУ-ЗОДЮСШ»
