Захар Денисов, капітан гандбольного клубу «Мотор» розповідає ФГУ свої думки з приводу військових дій в Україні
Як ти сприймаєш те, що відбувається зараз в Україні?
Це війна, наступ на нас і спроба захоплення. Інакше це назвати неможна. Вони хотіли показати свою міць: за пару діб захопити всю країну. Людина (Путін) кидає своїх людей на м`ясо, не шкодуючи ні кого. Завжди було зрозуміло, що ця людина говорить одне, але замислює інше. Насправді, будь-яке його слово це неправда.
Багато болю, розчарування. Мій батько та мати були росіянами. Моя тітка з Росії. І напередодні ми розмовляли з нею. Там людям надають таку інформацію, що вони навіть не розуміють, що відбувається в Україні. Вони повністю вірять, що у нас є утиски до росіян, кажуть мені, що на Західній Україні — нацисти. Так, кажу їм: «ми і дітей їмо на сніданок».
Я володію українською мовою, можу на неї переключатися, але моя родина російськомовна. Я їжджу по всій Україні, часто буваю і у Львові, і за все своє життя жодного разу не чув до себе претензій, чому я спілкуюся російською мовою. Це багато про що говорить.
Але їх план провалився. Він (Путін) хотів нас розколоти, але вийшло навпаки — ми ще більше об`єдналися. Люди допомагають один одному, готові захищати країну. Тільки-но бачив — у нас біля будинку сидить компанія, обговорюють побутові речі і роблять при цьому коктейлі Молотова.
А те, що робить зараз українська армія у мене ще ніколи в житті не було такої гордості.
За ці дні після початку війни наш президент (Володимир Зеленський) напевно став особистістю номер один у світі. Наскільки людина може бути сильною та сміливою і передати країні впевненість, що ми все можемо!
Всі готові лягти кістьми за країну та віддати останнє для оборони. Коли це все завершиться країна стане ще сильнішою.
Розкажи, як «Мотор» повертався з матчу проти польського «Віве Кельце». Ви летіли саме в ту ніч, коли Росія почала напад на Україну.
Дістались ми добре, але потім, зрозумівши, як все це відбувалася, і що могло статися, усвідомили, що ми були на межі.
В ніч з 23 на 24, коли все почалось, ми мали приземлитися у Запоріжжі близько другої ночі, але нас перенаправили на Жуляни. Коли ми сіли там і очікували, як будемо далі діставатись Запоріжжя, вибіг хтось із керівництва аеропорту і вигнав всіх на вулицю, наказав евакуюватись. Було близько 5-ї ранку — тобто тоді, коли Україну почали бомбардувати. Ми почули кілька хлопків здалеку, пролетів винищувач. З інтернету, ми вже дізналились, що сталось: один хлопець вирішив піти по стопах Гітлера і о 5-й ранку почав війну.
По суті, наш літак був одним з останніх громадянських літаків у небі над Україною. Добре, що все обійшлось. Хоча вже літали винищувачі, військові дрони, і ті ж росіяни, могли збити нас не розбираючись. У цю ніч удача була на нашому боці.
Виїхати з Києва автобусом було нереально, навіть заправитись було неможливо, адже відразу утворились черги. На перекладних — пішки та на трамваї — ми дістались готелю. Всі хотіли додому, до родин. Виїхати з Києва вдалось біля 6-ї вечора, а о третій ночі ми були в Запоріжжі.
Зараз команду на час розпустили, легіонери та тренери виїхали до себе додому.
ДЖЕРЕЛО: Федерація гандболу України
