Родина Бризгіних беззаперечно «королівська династія» в українській «королеві спорту» — легкій атлетиці. На чотирьох в них поки що шість Олімпійських медалей – три золота і срібло Ольги Бризгіної, золото Віктора Бризгіна і бронза їх доньки — Єлизавети Бризгіної. Чи можна було в такій родині лишитися осторонь легкої атлетики – розповідає молодша представниця династії Анастасія Бризгіна.
Довідка:
Анастасія Бризгіна (21 рік) — Майстер спорту України міжнародного класу з легкої атлетики, чемпіонка Європи серед юніорів (2017) — біг 400 м, естафета 4х400 м, бронзова призерка чемпіонату Європи в приміщенні (2017) — естафета 4х400 м, фіналістка чемпіонатів світу у приміщенні (2016, 2018) — естафета 4х400 м.
-Анастасія, ти народилася в родині зіркових легкоатлетів. У тебе були варіанти зайнятися чимось іншим, або з дитинства налаштовували продовжити династію?
— Ні, я вже казала багато разів, що мене батьки навіть не налаштовували займатися спортом взагалі. Молодшу доньку вони не хотіли віддавати в спорт. І я не була зацікавлена ані в легкій атлетиці, ані в спорті. Я знала, що мої батьки спортсмени титуловані. Але я поки сама не почала займатися спортом, не розуміла навіть сенс змагань, до чого вони, навіщо все це.
-В якому віці прийшла в легку атлетику?
— Років в 14-15. До цього я багато чим займалася — сучасними танцями, акробатикою, гімнастикою, але до всього інтерес згасав швидко.
— А чому врешті з’явився інтерес до родинного виду спорту?
-Я поїхала на шкільні змагання до Одеси. Звісно раніше не тренувалася, і програла там всім, кому було можна. І мені так це не сподобалося! Якраз тоді мене покликав дитячий тренер до Києва. Я думаю: поїду! Хотілося побути без батьків, пожити самостійним життям, і так я почала тренуватися.
— Я читала, що ти серйозно взялася за роботу, після юнацького чемпіонату світу в Донецьку?
— Так, я тоді вже почала тренуватися, десь виступати. Я була маленька, і думала: «Ну що там складного, потрапити на чемпіонат світу?». Не потрапила! Мені це зачепило, і я почала активно тренуватися.
Хотіла стрибати з жердиною, але виявилося, що боюся висоти, і мені сказали — йди бігай
— А який був перший успіх, пам’ятаєш?
— Я перейшла до Костянтина Михайловича (Рурака – прим.авт), і за кілька місяців виграла чемпіонат України, не у своєму віці, а серед старших дівчат. А далі вже само пішло.
— З дистанцією Рурак допоміг визначиться?
-Я була слабенька, маленька для якихось довгих дистанцій. Бігала те, що бігає більшість 100-200 м. Поступово ми підняли швидкість до максимального рівня. А потім плавно стали переходити на 400 м. Костянтин Михайлович дивився на маму, що у мене техніка бігу схожа з нею, і ось так вийшло.
— На дистанції 400 метрів остаточно зупинилася?
— Ні, я хочу ще 100, 200 спробувати, але треба трошки зміцніти, набрати об’єм. 400 метрів складна дистанція, особливо в психологічному плані. Вона не передбачувана. Тут треба все відразу зібрати. Повільно почнеш — тебе не вистачить, швидко почнеш — теж може не вистачити. Можеш ніяк почати, і виграєш. Це дуже залежить від стану організму.
— Це коронна дистанція твоєї мами, вона поради якісь дає?
— Ні, жодного разу не давала, і я не прошу. Я батькам дуже вдячна за те, що вони мені ніколи не радили, не влазили, не говорили що і як робити, ні коли добре, ні коли погано.
— Ти не потребуєш порад батьків?
-Ні. Мені важлива підтримка — вони розуміють, що я втомлююся, кажуть треба потерпіти. Вони мене добре розуміють, але не радять.
— Яке досягнення вважаєш головним на сьогоднішній день?
— Золото чемпіонату Європи серед юніорів.
— А те, що потрапила до дорослої збірної в естафеті 4х400, велике досягнення для тебе?
— Коли ми почали виступати на дорослих змаганнях, я вже не просила до себе особливого ставлення , наче я маленька. Так, на чемпіонат світу потрапити було класно, але я хотіла завжди більшого, не була задоволена собою ніколи. Але я рада, що моя праця окупається. Іноді, звісно не так, як очікувала. Як і більшість спортсменів, я дуже багато собі навигадувала, але в принципі задоволена цілком тим, як все складається.
— «Навигадувала» це, наприклад, про Олімпіади 2016 року? Чула, ти засмутилася, що не потрапила в Ріо?
— Так, але зараз я розумію, що це було реально мені лише на користь. Просто ми тоді з Костянтином Михайловичем почали робити такі серйозні навантаження, все у нас було за планом, дисципліна — така серйозна робота. І дійсно, почав результат рости швидко. І я думала, якщо все так йде, чому б і ні? У мене була така впевненість, що я просто маю потрапити на Олімпіаду. Але організм мій сказав «Ні, ще зарано». Так, я тоді дуже засмутилася.
-Тепер мета Токіо?
— Так, хотілося б на дистанції 400 м туди потрапити.
— Є кумир в легкій атлетиці?
— Мама, напевно. Але більше не в спорті — вона мій приклад по життю. Ще мені дуже подобалася Олена Ісінбаєва. Я навіть дуже сильно хотіла стрибати з жердиною. Але потім виявилося, що я боюся висоти, і мені сказали — йди бігай.
— В твоїй родині у кожного є олімпійська медаль, хочеться поповнити колекцію?
-Як будь-який спортсмен я хочу олімпійську медаль. Всі спортсмени, які щодня приходять на тренування, вони точно приходять не за грошима. Тому що не можна себе мотивувати кожен день, терпіти такі навантаження за гроші. Тобі рано чи пізно це набридне. А олімпійська медаль, піднятися на олімпійські п’єдестал — це мотивація, мета до якої йдеш як спортсмен.
— Чи не тисне на тебе відповідальність, не підвести сім’ю?
— Ні, я не орієнтуюся на їх заслуги. У мене свій шлях.
Якби не спорт – хотіла б стати ведучою новин
-В рідному Луганську коли останнього разу була?
-Давно, десь 2012-2013 року. Дуже сумую, він мені подобався і подобається. Дуже шкода, що так сталося, я сподіваюся все колись налагодиться. У мене там залишилися друзі, однокласники, іноді з ними спілкуюся телефоном.
— А до Запоріжжя вже звикла?
— Звикла, я тут живу вже чотири роки, але ми тут дуже рідко буваємо. Я за чотири роки тут ще мало де була, районів взагалі не знаю. Я приїжджаю, у мене завжди купа справ після зборів, тривають тренування, домашні справи. Пакування і розпакування валіз — я завжди чимось зайнята.
— Валізи напевно вже збираєш професійно?
-Так!
— А гардероб великий з собою возиш?
-Авжеж, як всі дівчатка.
— Кросівок, наприклад, скільки береш на збори?
-Багато! Бігових пари три. І п’ять ще щоб ходити.
— Улюблене взуття кросівки?
-Ні, я люблю підбори. Тому що ходиш здебільшого в спортивному. А коли вихідний день, я намагаюся не вдягати спортивне. Дуже багато одягу купую, він потім висить без діла і мені його так шкода! Тому при нагоді гарно вбираюся.
— Ти дуже красива дівчина, запрошували тебе зніматися в журналах, рекламі?
-Так, запрошували неодноразово. Але у мене не було часу, я або тренувалася в цей час в Запоріжжі, або була на зборах. А зйомки такі, що доведеться пропускати як мінімум тиждень, я навіть тренеру про це не заїкалися. Тож в 99% доводилося відмовлятися. Але думаю все ще попереду.
— Якби не спорт, чим хотілося б займатися?
— Я хотіла б бути телеведучою. Новини вести. Мені дуже подобається ця професія. Правда мені здається там конкуренція велика, але я планую спробувати.
Мені має хтось дуже сильно сподобатися, щоб я знайшла для нього час в своєму житті
— З рідними часто вдається спілкуватися?
-При нагоді намагаємося збиратися разом, але це рідко буває. А мені дуже не вистачає цього. Ми з Лізою рано поїхали з батьківського дому, стали самостійними, не вистачає родинного спілкування. Але все одно я рада, що ми всі живемо окремо.
— Ти дуже самостійна
-Я почала жити з 13 років одна. Спочатку ми жили в школі, а потім я в 16 років переїхала в Запоріжжя. Спершу нічого не вміла. Але тепер всьому навчилася! Я можу лампочки міняти, крани чистити, драбину ставити, готувати звісно ж.
— Що любиш готувати?
— Я випічку люблю робити — пироги, кекси, м’ясо запікати.
— А дієти якийсь дотримуєшся?
— Тільки останнього року я почала правильно харчуватися. Я не вираховую калорії — їм поки не втамую голод, тому що я витрачаю дуже багато енергії. Але намагаюся харчуватися правильно — овочі, риба, м’ясо, збалансовано все, менше солодкого.
— А який улюблений продукт із заборонених?
-Кока-кола. Я її дуже люблю. І можу раз на півроку собі дозволити. Я помітила, що вона дійсно погано впливає на мої результати, особливо якщо з фастфудом поєднувати.
— А звідки такий девіз в Іnstagram — «Eat Pasta Run Fasta», любиш пасту?
— Так, дуже люблю! І десь поїсти, і сама приготувати можу з морепродуктами, м’ясом, грибами.
— Які ще хобі, окрім кулінарії? Може щось колекціонуєш, привозиш з поїздок?
— Так виходить, що не навмисно привожу. У мене є погана така звичка, я забираю ключі з готелів — картки. Я, коли виселяюся, я про це забуваю. І у мене їх вже штук 35. У мене зазвичай купа речей, покупок, і постійно десь ця картка загубиться. Так вже з’явилася «колекція». Але цілеспрямовано нічого не колекціоную.
— Ким бачиш себе через 10 років?
-Хотіла б бути або телеведучою, або чиновником в спортивній сфері. Звісно, як будь-якій дівчині хотілося б мати сім’ю. А ось бути тренером або інструктором мені не хочеться.
-Про спортивного чиновника давай докладніше…
-Я знаю цю «кухню», хотіла б допомагати спортсменам. Тому що така рідкість, і таке щастя, коли в цій сфері зустрічаються люди, які дійсно розбираються в спорті, знають як це, і можуть допомогти.
— Якщо б стала міністром спорту, що б перше зробила?
— Підвищила зарплату! І побудувала стадіон в кожному місті! А ще популяризація спорту! Ми коли приїжджаємо на змагання за кордон, люди купують квитки! А у нас все безкоштовно, навіть на чемпіонат Європи чи світу вхід вільний — аби люди ходили! В Європі не так, люди платять за вхід, приходять цілими сім’ями. Йдуть подивитися спеціально на якогось спортсмена — є програма, в якій написано хто о котрій біжить. Скрізь по місту великі афіші. Для них це шоу!
-Тебе впізнають за кордоном?
— Так! В Україні взагалі не впізнають. А коли приїжджаємо за кордон, беруть автографи, приносять мої фотографії зі змагань, просять на них розписатися, про батьків питають.
— Доречі, шанувальники часто пишуть тобі?
— Пишуть, буває квіти надсилають, сюрпризи роблять. Увага приємна, але нічого більшого.
— Часу на особисте життя немає?
— Ні, такий ритм життя, режим — збори, змагання, поки нема коли. Мені має хтось дуже сильно сподобатися, щоб я знайшла для нього час в своєму житті.
— Хотіла б, щоб твій потенційний обранець був спортсменом?
— Ні! Хочеться, щоб він розумів, чим я займаюся, але не був професійним спортсменом. У нас, спортсменів, складні темпераменти, ми все вибухові, вперті. Мені здається двом спортсменам разом складно.
— А є у тебе мрія, не пов’язана зі спортом?
— Є мрія, яка вже не здійсниться — я хотіла б гарно співати. Але я погано співаю.
-Любиш співати? Що виконуєш зазвичай?
— Люблю, але співати не вмію. Подобаються душевні пісні, наприклад з репертуару Ані Лорак, Ірини Аллегрової.
— А є бажання спробувати щось незвичайне, стрибки з парашутом, наприклад?
-Ні. Мені вистачає адреналіну на змаганнях, я не люблю ні атракціони, ні екстремальні розваги. А з мрій – дуже хотіла б побувати в Австралії, але не на змаганнях, а поїхати на відпочинок.
Олена Назаренко, спеціально для «Главком»
