6 вересня свій 70-річний ювілей відзначила заслужена тренерка України зі стрибків у воду, заслужена працівниця фізичної культури і спорту Тетяна Олександрівна Турова. Запоріжанку називають найкращою тренеркою в історії українських стрибків у воду — і це справді так. Серед її вихованців — призери Олімпійських ігор, чемпіони світу та Європи, переможці й призери найпрестижніших міжнародних змагань. Про те, як вдалося досягти таких висот, про життя і родину Тетяна Олександрівна розповіла «ЗА!спорту».
— Тетяно Олександрівно, звідки ви родом?
— Я народилася в місті Унгени Молдавської республіки, на кордоні з Румунією, на річці Прут. Мій батько був прикордонником, я народилася в родині офіцера. А мама, Єфімова Віра Карлівна, родом із Казахстану — вона приїхала туди на роботу й познайомилася з татом. За фахом мама банківська працівниця, усе життя працювала то в банку, то в бухгалтерії. На пенсію вийшла з посади головної бухгалтерки Запорізького обласного управління культури. Тата, на жаль, уже немає, а мама жива — їй 93 роки!
— Які найяскравіші спогади дитинства?
— Пам’ятаю кордон, місце, де розташовувався полк, заставу. Купатися ми ходили на ставок через кордон, бо він був на румунському боці. Я там навіть тонула — мене врятували. Напевно, була така смілива, що полізла на глибину. Можливо, це й було моє «хрещення водою», яке визначило долю.
— А как вы переехали в Запорожье, со спортом уже тут подружились?
— А як ви переїхали до Запоріжжя, зі спортом уже тут подружилися?
— Коли тато демобілізувався, ми переїхали до Запоріжжя. Мріяли повернутися до Ярославля, звідки він родом, але там не склалося з житлом — а в Запоріжжі швидко дали квартиру. Я тоді навчалася в шостому класі. Ще в Унгенах почала займатися спортивною гімнастикою. Переїхавши до Запоріжжя, дуже хотіла стати художньою гімнасткою, але не пройшла відбір. Туди брали довгоногих красивих дівчат, а я такою не була, ще й уся в ластовинні, руда — словом, не підійшла. Тоді пішла на спортивну гімнастику в «Металург», де нині футбольна школа — ми якраз жили неподалік, на вулиці Правди. Починала у Білої Ніни Лук’янівни. Маю багато грамот — за змагання за програмою юного гімнаста, була призеркою «Піонерських ігор». Тоді в Запоріжжі проводилося багато змагань — тут була дуже хороша база. Потім тренерка пішла працювати завучем до школи, нам дали тренера-чоловіка, і ми розійшлися.
Стрибок третього класу був для мене найстрашнішим
— І тоді ви потрапили у стрибки у воду?
— У Запоріжжі на Дніпрі, в районі нинішнього бульвару Шевченка, є великий кар’єр. Там була велика водна станція: сухий трамплін — ми стрибали на пісок, і понтонна вишка — 10 метрів та два трампліни 1 і 3 метри. Уся ця конструкція гойдалася на воді. Як я туди потрапила? Ми жили поряд і влітку просто стрибали з хлопцями, бешкетували — мене помітив тренер. Я тоді навчалася у восьмому класі й почала займатися стрибками у воду. Відтоді з ними не розлучаюся.
Пам’ятаю свої враження — було страшно. Є у нас стрибок третього класу: стоїш обличчям до води, а стрибаєш і обертаєшся назад — саме він був для мене найстрашнішим. Але програму я дуже швидко опанувала, на 10 метрів піднялася швидко. Брала участь у змаганнях. Точно знаю, що мала перший розряд, стрибали на змаганнях у Дніпропетровську, Києві, пам’ятаю, виконувала програму — два з половиною оберти назад. До речі, цю програму тренувала в басейні ШВСМ, там тоді стояли вишки.
Потім, коли вступила до інституту, — теж стрибала. Не складну програму, але форму підтримувала. Та великих досягнень у спорті в мене не було. Як нереалізована спортсменка я все це згодом втілила в тренерській роботі — так часто й буває.
Після школи збирала «Запорожці» на «Комунарі»
— Одразу після школи вирішили стати тренеркою?
— Першого року після школи поїхала до Кишинева — батьки відправили вступати до політехнічного інституту на архітектуру. Я дуже не хотіла, хоча з креслення та математики завжди мала хороші оцінки. Проявила впертість — і не вступила. Повернулася додому й пішла працювати на завод «Комунар». Мене направили до пресового цеху, на середнє штампування — збирала «Запорожці», першу модель, «мильницю». Наступного року поїхала вступати до Київського інституту фізкультури. Іспити склала, але не пройшла за конкурсом — він був дуже великий, адже того року випускалися і 10-й, і 11-й класи. Повернулася до Запоріжжя і ще рік пропрацювала на заводі. А потім вдруге поїхала вступати до інституту фізкультури, склала іспити. Мені сказали: «До нас рідко хто приїжджає двічі. Якщо ти приїхала вдруге — значить, ти наша людина!». Так я й вступила.
— А коли розпочалася безпосередньо тренерська робота?
— Із 20 грудня 1971 року я працюю в цьому спорткомплексі, тоді він називався «Стріла». Це моє єдине місце роботи після автомобільного заводу. Коли прийшла влаштовуватися, старший тренер Маргаритов Віктор Сергійович сказав: «Я дівчат не беру, а то як почнете тут народжувати!». Я тоді пішла до ради профспілок, звідки давали направлення на роботу, й сказала: «Якщо я навчаюся за цією спеціальністю, то маю за нею й працювати! Не піду, поки не влаштуєте!». Звідти подзвонили в спортклуб і сказали: «Схоже, треба брати». Я прийшла до керівника клубу Богдана Мартиновича Андрушишина, він оглянув мене з ніг до голови — я невисока на зріст. Каже: «Будеш працювати? Іди оформлюйся, тільки поки оформлюєшся — до басейну не заходь. Коли все оформиш — покажешся Віктору Сергійовичу». Так я й почала працювати.
Наш перший батут був «крокодильчик»
— Виходить, ви стояли біля витоків стрибків у воду в нинішньому СК «Мотор Січ»?
— Так, цікаво було працювати — тоді все тільки починалося. Трамплін нам дістався зі «Спартака», там стрибки вже прибрали. Він був із кокосовою доріжкою, ми її постійно натягували. Гімнасти віддали нам велику довгу ватну доріжку, потріпану часом. Потім запорізькі льотчики подарували батут — мабуть, на ньому тренувалися парашутисти. Це був наш перший батут! Він був вузький, але довгий — ми називали його «крокодильчик». Ось із таких снарядів і починали.
— Пам’ятаєте перші успіхи ваших вихованців?
— Перші змагання — це першість ФСТ «Зеніт». Світлана Науменко — мій перший майстер спорту — тоді була серед призерів. Пам’ятаю, як зайшла до басейну, а всі колеги почали аплодувати. Я дуже запам’ятала цей момент, коли всі тренери мене вітали. Ніби й змагання не найвищого рівня, але це були перші успіхи.
— У цей час ви вже поєднували роботу й сімейне життя?
— Ми з чоловіком одружилися, коли нам було по 21 року. Півтора курсу я провчилася в інституті й пішла в декрет. Потім перевелася на заочне. У декретній відпустці фактично не була: коли народила другу доньку — одразу вийшла на роботу. Тоді з трьох місяців дітей можна було віддати до ясел. Коли народила третю — через 106 днів уже працювала. Якось встигала. Старші дівчата допомагали, чоловік допомагав. Після третіх пологів я думала, що точно не працюватиму тренеркою. Але батьки моїх вихованців мене переконали. У мене тоді тренувалася Таня Гадун, і її батько переконав, що я повинна бути тренеркою, що саме в мене все вийде. Він довго говорив із моїм чоловіком на кухні, і чоловік сказав: «Виходь на роботу».
Закінчення першої частини. Продовження читайте за ПОСИЛАННЯМ.
Спілкувалася Олена Назаренко
Фото из особистого архіву Тетяни Туровой
