У березні проєкту «Запорізький спорт» виповнилося 10 років. Це єдине в регіоні спеціалізоване спортивне онлайн-медіа, створене на волонтерських засадах. Про те, як з’явився сайт, як розвивався та чим живе нині в умовах війни, ми поговорили із засновницею та головною редакторкою «ЗА!спорту» Оленою Назаренко.
«Мене просто розпирало від бажання розповідати більше»
— Олено, 10 років сайту «Запорізький спорт». Чому і як з’явився цей проєкт?
— Цей проєкт з’явився, напевно, від любові — любові до того, чим я займалася на той момент. А займалася я спортивною журналістикою на телеканалі ТВ5: вела спортивні новини, писала сюжети. І я бачила, що відбувається дуже багато подій, про які хочеться розповісти більше, ніж дозволяє п’ятихвилинний випуск новин.
Мене буквально розпирало від бажання поділитися подробицями: дати більше коментарів спортсменам, розкрити історії, які в телевізійному сюжеті звучали лише 20–30 секунд. Я постійно з ними спілкувалася, знала деталі, стежила за їхнім шляхом. І мені дуже хотілося, щоб якомога більше людей дізнавалися ці новини.
Запоріжжя — надзвичайно спортивне місто з потужними традиціями. Але на той момент у газетах спортивні рубрики майже зникли, окремих сторінок уже не було. Залишалося лише телебачення з короткими випусками. А зайти й почитати детальніше, переглянути архів, зберегти історію — такої можливості фактично не існувало. Мені дуже захотілося це виправити. Так із ентузіазму і любові з’явився сайт.
Родинна справа без фінансування
— Це була командна ініціатива?
— Це була повністю моя ініціатива і підтримка моєї родини. На той момент моїй дитині було три роки. Чоловік активно допомагав — із дизайном, із побутовими питаннями, поки я займалася сайтом. Залучили кума — він програміст і допоміг створити сайт.
Можна сказати, що це родинна справа. Жодного фінансування сайт ніколи не мав — ні тоді, ні зараз. Це завжди були волонтерські зусилля, мій особистий ентузіазм.
«Якщо не я — то ніхто»
— Де ви знаходили мотивацію працювати 10 років безкоштовно?
— Мене підтримувала думка: якщо я не напишу — про це не напише ніхто. І це дуже мотивувало. Також надихало спілкування з людьми, про яких я писала. Для мене це була не просто робота, а спосіб життя.
Сайт розширив моє коло спілкування. Згодом я долучилася і до організаційної діяльності — стала частиною Асоціації спортивних організацій. Ми реалізували проєкт «Спортивна гордість Запоріжжя»: на платформі сайту проходило голосування за найкращих спортсменів сезону, а переможці отримували грошові премії від спонсорів. Тут я вже була не лише журналістом, а членом оргкомітету.
Мені було надзвичайно надихаюче розвивати цю спортивну галузь і робити щось справді круте для розвитку та популяризації спорту в Запоріжжі. Завдяки сайту я також долучилася до проведення Ярмарку спорту — масштабного фестивалю популяризації здорового способу життя.
Напевно, вже у шести ярмарках я була членом оргкомітету та безпосередньою учасницею цього великого дійства. Останній ярмарок перед коронавірусом був особливо масштабним: він тривав два дні. У перший день відбувалися показові виступи, а наступного в парку «Дубовий гай» одночасно проходили змагання з різних видів спорту. Люди могли не просто прийти з дітьми й подивитися показові виступи — вони бачили спорт у дії: як виглядають змагання, як виступають спортсмени. І все це — на одному майданчику в парку, куди можна прийти на вихідних із родиною, прогулятися й одночасно побачити п’ять, десять, а то й двадцять різних турнірів. Було презентовано понад 50 видів спорту та фізичної активності. Навіть не знаю, чи є в Україні ще настільки масштабний фестиваль, який має на меті познайомити дітей, і дорослих із різними видами спорту.
Я дуже пишаюся тим, що цей проєкт відбувався саме в Запоріжжі й що я безпосередньо брала участь у його створенні. Долучитися до оргкомітету мені вдалося знову ж таки завдяки моїй активності на сайті «Запорізький спорт» — ентузіасти притягуються до ентузіастів!
Збереження історії спорту
— Чим ви найбільше пишаєтеся за ці 10 років?
— Напевно, тим, що мені вдалося внести свою невеличку лепту в збереження історії запорізького спорту. Навіть якщо сьогодні про багатьох спортсменів чи команди можна знайти інформацію у Вікіпедії, то внизу часто є посилання на мій сайт. Пошук Google видає матеріали саме на основі публікацій «Запорізького спорту».
Тобто моя робота була не марна. Багато інформації, яку зараз уже ніде не знайдеш — бо немає газет, телепередачі вийшли й про них забули, — збереглася саме на сайті. Для мене це найбільша радість: я посприяла збереженню спортивної слави Запоріжжя.
За цей час ми висвітлили три Олімпіади та Паралімпіади — в Ріо-де-Жанейро, Токіо і Париж. Це була надзвичайно цікава й важлива робота: зустрічали спортсменів, писали інтерв’ю та прев’ю, працювали в онлайн-режимі. Завжди намагалися бути сучасними, робити не «як у всіх».
У мене була мрія — створити на базі цієї роботи книгу до 30-річчя Незалежності України про головні спортивні досягнення та імена Запоріжжя. Але спочатку коронавірус, потім війна, переїзд — і цей план, на жаль, не втілився. Можливо, колись наступні покоління спортивних журналістів реалізують цю ідею — у форматі книги чи, скажімо, серії програм на YouTube.
20 років на телебаченні
— «Запорізький спорт» не був твоїм основним місцем роботи? Чим ти займалася професійно?
— Я професійна журналістка і все життя працюю в цій сфері. Починала 2002 року в новинах на телеканалі «Запоріжжя». А з 2007 року — у спортивній редакції телеканлу ТВ5: вела щоденні спортивні випуски, готувала сюжети, мала авторську програму «Гостьова трибуна».
Загалом телебаченню я присвятила 20 років. Перед повномасштабною війною працювала на каналі МТМ (раніше — Z), де вела програму «Таймаут» — спортивні підсумки тижня у прямому ефірі з гостями в студії.
Паралельно була прессекретаркою Федерації легкої атлетики Запорізької області, працювала у спортивному клубі «Хорта», очолювала пресцентр міжнародних змагань з гирьового спорту «Кубок Петрова», співпрацювала з газетою «Індустріальне Запоріжжя». Тобто я завжди перебувала в епіцентрі спортивного життя регіону.
Війна та пауза
— Чим займаєшся зараз?
Через війну я була змушена виїхати із Запоріжжя з двома дітьми. Чоловік добровільно став на захист України, і ми вирішили, що так буде безпечніше для родини.
Зараз працюю дистанційно на всеукраїнському порталі «Жорстка Атлетика» — це єдине в Україні спеціалізоване медіа про легку атлетику та суміжні дисципліни. Це моя основна діяльність.
Проєкт «Запорізький спорт» поставлений на паузу, бо дистанційно працювати так, як раніше — без постійної присутності на подіях — дуже складно. Це радше підтримка, щоб сайт не зник повністю.
На жаль, і саме спортивне життя Запоріжжя сьогодні не таке активне. Місто прифронтове, багато змагань не проводяться, команди не можуть приймати матчі вдома. Палац спорту «Юність», яким ми так пишалися, нині не працює в тому форматі, як раніше. Це болить.
Але тренерська база, ентузіасти — вони є. Є люди, які живуть спортом. І я дуже хочу, щоб після перемоги активне спортивне життя відродиться.
«Якщо ти гориш справою — тобі допоможуть»
— Який твій особистий підсумок цих 10 років?
Це не лише підсумок сайту, а й життєвий досвід. Я зрозуміла: якщо ти щиро гориш своєю справою, навколо з’являються люди, які готові допомогти.
Колеги-журналісти долучалися просто з ентузіазму, федерації та тренери надсилали інформацію, хотіли співпрацювати. Завдяки сайту в моєму житті з’явилося багато натхненних людей, які, як і я, хочуть розвивати спорт — професійний і аматорський.
Я дуже хочу продовжувати цю справу. Бо спорт — це не лише про фізичну активність. Це про друзів, характер, уміння долати труднощі. Особливо сьогодні це важливо для дітей і молоді, які пережили ковід, переїзди, війну, ізоляцію.
Спорт може і має стати консолідуючою силою — тим середовищем, яке об’єднує, дає емоції та рух.
Ці 10 років особистого керування медіа-ресурсом— безцінний досвід. І я сподіваюся, що з ним рухатимуся далі у сфері популяризації спорту. Ідеї є. Бажання є. А значить — буде і продовження.
Досвід, який хочеться масштабувати: допомога федераціям і розвиток спортивних брендів
— А про що ти мрієш у професійному плані?
— Мені хочеться трохи змінити вектор діяльності. Розвивати спортивну журналістику не лише як оперативне висвітлення новин, а як історії про людей і їхні персональні бренди.
Через персональний брендинг спортсменів і тренерів хочеться робити більше глибоких інтерв’ю, комплексних матеріалів, більше розповідати про їхнє життя. Я переконана, що саме це сьогодні є ключем до популяризації спорту. Важливо показувати, як і чим живе людина, як вона досягає результатів, що для цього робить, як мислить.
Коли створюєш серії глибших розмов із чемпіонами чи видатними тренерами, відкриваєш ці «залаштунки» — це часто набагато цікавіше, ніж просто бачити підсумок у вигляді медалі. Хоча результат, безумовно, теж дуже важливий.
Також мені хотілося б, спираючись на свій досвід, допомагати спортивним організаціям системніше вибудовувати інформаційну роботу.
Я була на багатьох змаганнях, спілкувалася з великою кількістю спортсменів і тренерів, брала участь у масштабних подіях як представниця організаційних комітетів. І сьогодні розумію, як має працювати комунікація — з точки зору журналіста, соціальних мереж, новинних форматів.
Мені хотілося б допомагати федераціям і спортивним організаціям розвивати свої бренди, вибудовувати ефективну інформаційну стратегію, щоб їхні новини підхоплювалися медіа, щоб про досягнення спортсменів дізнавалося більше людей. Бо якісна комунікація — це теж частина популяризації спорту.
І ще є один мій «незакритий гештальт». Мені дуже хочеться потрапити на Олімпійські ігри й побачити їх на власні очі. Поки що я працювала лише на чемпіонаті Європи з легкої атлетики, але мрію одного дня поїхати на Олімпіаду не як глядачка, а як професійна спортивна журналістка.
