З нагоди Дня Перемоги до нашої редакції звернувся відомий спортивний діяч — один із засновників пляжного волейболу в Україні, Іван Михайлович Тищенко.
Іван Михайлович — призер чемпіонату світу 1956 року в складі збірної СРСР, переможець спортивних ігор VI Всесвітнього фестивалю молоді та студентів, переможець I Спартакіади народів СРСР у складі збірної України, тривалий час був — віце-президентом Федерації волейболу України і президентом Асоціації пляжного волейболу країни. Втім темою розмови цього разу був не волейбол – з нагоди 9 травня Іван Михайлович попросив розповісти про свого батька-фронтовика, учасника визволення Запоріжжя Михайла Павловича Тищенка.
-Іване Михайловичу, чим займався Ваш батько до війни?
-Михайло Павлович народився 1911 року у місті Ромни, Сумської області. Навчався у Гадячьському педагогічному технікумі. А 1931 року був спрямований на роботу в Оренбурзьку область РРФСР для організації роботи зі створення української школи. Батько почав спочатку працював вчителем, а пізніше, до 1941 року був директором середньої залізничної школи № 37 в смт. Ак-Булак.
— А коли і як потрапив на фронт?
— Михайло Павлович був офіцером запасу, тож в серпні 1941 р був призваний в Червону армію. Після невеликої перепідготовки, отримав посаду заступника командира дивізіону, і був спрямований в артилерійський полк. Брав участь в боях під Старою Русою на Північно-Західному фронті. Після Старої Руси батько брав участь в обороні Москви в районі Волоколамська, а в 1943-1944 роках брав участь в боях за визволення України і Молдавії — у форсуванні Північного Донця, Дніпра і Дністра, звільненні Апостолова, Запоріжжя, Кривого Рогу, в боях під Барвенковим, Яссо-Кишинівській операції.
— Яка подія воєнних років стала для Вашого батька найбільш пам’ятною?
— Після одного бою розвідники принесли в розташування дивізіону зраненого хлопчика, віком приблизно 6 років. Його звали Леонідом. Пізніше з’ясувалося, що його батька повісили фашисти, а мама померла не витримавши цього. Після одужання хлопчика, командування не дозволило залишити його в розташуванні дивізіону, тому мій батько прийняв рішення усиновити Леоніда. Отримавши дозвіл командування, тато відправив Леоніда з ординарцем в смт. Ак-Булак Оренбурзької області, де ми проживали в той час з мамою і моїм братом Михайлом, який народився на наступний день після від’їзду батька в армію. З того часу і до кінця життя Леонід, а в майбутньому його сім’я, стали для нас найріднішими і близькими людьми.
— А що пригадував про звільнення Запоріжжя?
-До початку артпідготовки перед штурмом Запоріжжя командир бригади полковник А. Зільбербург отримав вказівку організувати гарматну стрілянину так, щоб не завдати шкоди Дніпрогесу. Згодом професійні дії артилеристів були відзначені в Грамоті Військової Ради армії. Далі було звільнення Румунії і входження військ Червоної Армії в Болгарію. Батько був нагороджений бойовими орденами Червоної зірки та Вітчизняної війни II ступеня. Закінчив війну в званні майора, а 1961 в званні полковника пішов у відставку.
— Як складалася кар’єра у повоєнні часи?
— Після завершення військової служби до 75 років працював в системі Держкомвидаву УРСР, директором «Київкниготоргу». В період роботи в «Київкниготорзі»успішно працювали 77 спеціалізованих магазинів книжкової торгівлі, була побудована і введена в дію нова виробнича база з розвиненою інфраструктурою. Нагородою за мирну працю був орден Трудового Червоного Прапора.
— Як у Вашій родині відзначають День Перемоги?
— 9 травня для нашої родини це і справді свято «зі слідами на очах». Завжди згадаємо тих, хто самовіддано боровся за свободу і незалежність нашої Батьківщини, улюбленої України і успішно працювали в післявоєнні роки над відновленням народного господарства. А наступного 2021 року, родиною відзначимо 110 років із дня народження мого батька, видатної людини – Михайла Павловича Тищенка.
