Коли він народився, тато був на гребені слави. 24-річний воротар гандбольного клубу «ЗТР» і національної збірної України Євген Будко став одним із героїв молодіжного чемпіонату світу-1997, у якому чоловіча збірна України вперше і досі єдиний раз в історії сягнула другого місця. То було легендарне покоління гандболістів, головними зірками якого були півсередні Олег Великий і В’ячеслав Лочман, лінійний Юрій Петренко, надзвичайно технічний крайній Віталій Нат і, звісно, воротар Будко.
Невдовзі ці хлопці стали опорою національної збірної, головним досягненням якої стало найвище в історії українського гандболу, сьоме місце чемпіонату світу-2001. За статистикою відбитих ударів Євген Будко на тій світовій першості у Франції увійшов до когорти найкращих голкіперів. Він парирував 32,5 % кидків і це був сьомий показник турніру.
Зевершити кар’єру Євгенові довелося 34-річним, через травму. Найбільше один із найкращих в українській історії воротарів сумував, що не зміг жодного разу виступити на Олімпійських іграх. Точніше, то не сум, а радше констатація. За роки гравецької кар’єри Будко-старший навчився приховувати емоції настільки, що його вважали спокійним, мов вужа. Хоча насправді Євген називає себе людиною доволі вибуховою. То він каже вже як тренер воротарів у сучасному запорізькому «Моторі».
Легендарний воротар сподівається, що те, що не вдалося йому, вдасться синові. Мрія стала ближчою, адже у новому сезоні 17-річний Михайло Євгенович Будко дебютує в чемпіонаті української Суперліги у складі запорізького клубу «ЗНТУ-ЗАБ», який є фарм-клубом «Мотора». При цьому як і батько, Михайло грає на позиції воротаря.
То дивно, адже сам Євген свого часу говорив: «Від воротарів багато вимагають, але при цьому приділяють незаслужено мало уваги. Взяти півсередніх: вони в центрі уваги, бо постійно забивають. А воротар? Стоїть собі позаду, ну, й нехай стоїть. До того ж наша позиція травмонебезпечна. По собі знаю. Воротарі знають, що таке біль. Якщо боїшся болі, у ворота можна не ставати».
За словами батька, Михайло Будко попервах займався плаванням, але потім вирішив спробувати себе у виді, в якому виблискував тато. Причому навіть перший тренер у Будка-молодшого був батьків – Геннадій Забітіс. То саме Геннадій Олександрович вибрав Михайлові, який починав на позиції півсереднього, амплуа – поставив хлопця туди, де колись грав тато. Різниця лишень у тому, що Євген Будко у воротах діяв постійно, навіть коли пробував грати у футбол чи хокей. Син попервах полюбляв забивати.
Однак нині Михайло Будко вже фактично сформований воротар. В короткому інтерв’ю «Главкому» під час відкритого тренування в Андріївці під Запоріжжям, де його команда проводить передсезонний збір, майбутній дебютант дорослого чемпіонату України розповів про сімейну гандбольну традицію та плани на дебютний сезон в елітному дивізіоні.
— Михайле, ігрове амплуа обирали за прикладом батька?
— Все якось само по собі склалося. Коли я прийшов на перше тренування, грав в полі на позиції півсереднього. А потім так вийшло, що мене поставили на ворота, і якось воно пішло, відтоді я став постійно грати у воротах.
— Невже з того часу ніколи не хотілося в полі грати?
— Ні.
— Минулого сезону вас запрошували на перегляд у «ЗНТУ-ЗАБ», а цього ви вже офіційно є гравцем бронзового призера чемпіонату України…
— Спочатку було складно звикнути до такого статусу. Але потроху адаптуюся. Для мене грати в команді такого рівня – велика відповідальність. Ти розумієш, що на кожній грі від тебе багато чого залежить. Робота воротаря – 50% успіху команди, хлопці сподіваються на тебе. Тому треба показати все, на що ти спроможний і виклатися на всі сто.
— Разом з вами в команді зараз три воротарі. Конкуренція відчутна…
— У нас у команді дружня атмосфера. Завжди питаю поради у старших хлопців, якщо чогось не розумію. Вони завжди мені підкажуть.
Будко-старший вважає, що оптимально воротар має відбивати 35 відсотків кидків, але в ідеалі треба прагнути до 50%. Щоб сягнути таких показників, Михайлові треба багато працювати
— Ваш батько є тренером голкіперів команди «Мотор», але його залучають і до роботи з гравцями «ЗНТУ-ЗАБ». Як воно, тренуватися під керівництвом тата?
— Чудово. Тато завжди мені допомагає, підказує, навчає чогось нового, я відчуваю від нього велику підтримку.
— Він ваш кумир у гандболі?
— Завжди рівнявся на батька, але завжди хотів бути кращим за нього, перевершити його.
— Яке завдання ставите перед собою на дебютний сезон у Суперлізі?
— Хочу стати найкращим голкіпером своєї команди.
— А які далекоглядні мрії? За який клуб хотілося б грати?
— Якщо в Україні, то, звісно «Мотор». А у перспективі – французький «ПСЖ» або іспанська «Барселона».
Олена Назаренко, для «Главкома»
