У неї дивовижна історія життя, чи скоріше, виживання в ньому, адже від немовляти з пороком серця і недорозвиненими обома ручками одразу відмовилися батьки і до 5 років вона знаходилася в дитячому будинку під Києвом.
Потім був інтернат в Цурюпинську (Херсонська область), а з 2009 року Вікторія студентка Хортицького національного навчально-реабілітаційного центру, зайнялась тут тхеквондо і вже вшосте стала чемпіонкою світу, довівши собі та іншим, що нічого неможливого для людей з вадами здоров’я не існує
Шість вершин Вікторії
У 7 років Вікторії Марчук зробили операцію на серці, в дванадцять хірурги вирівняли їй праву руку і розділили пальці, щоб дівчинка могла брати предмети. Але це не дуже допомогло — на руці зараз працюють тільки два пальці. В національному навчально-реабілітаційному центрі вона отримала спеціальність логопеда і намагається іноді давати приватні уроки, але на офіційну роботу дівчину ніде не беруть. Її, можна сказати, врятував спорт. Тоді в Хортицькому центрі учитель фізкультури побачив у неї хороші спортивні задатки і познайомив студентку з тренерами по паратхеквондо Юлією Волковою і Юрієм Бабаком.
З того часу Вікторія почала займатися тхеквондо і у дівчини наскільки добре це виходило, що вже через 10 місяців тренувань в 2012 році на III чемпіонаті світу, що проходив на Карибських островах, вона зайняла І місце.
Потім Вікторія Марчук ставала чемпіонкою світу в Швейцарії в 2013 році, Москві (2014-му, за що і отримала звання Майстра спорту), 2015-му – в Лондоні, в 2017-му в Варшаві. А на днях вона повернулася із Туреччини, де на черговому чемпіонаті світу знову відстояла свій титул.
Довідково
Оскільки тхеквондо порівняно новий вид спорту, то для його популярності чемпіонати світу спершу проводилися щорічно, а потім вже через рік. З 2016 року боротьба тхеквондо стала олімпійським видом спорту.
Я зустрівся з нею в запорізькому СК АвтоЗАЗ, куди дівчина їздить на тренування із сусіднього міста Волнянська. Як розповіла Вікторія, у Туреччині вона була вже четвертий раз, так як раніше там часто проводилися чемпіонати Європи. До речі, вона лише тричі зуміла ставати на єврофорумі чемпіонкою.
Організація чемпіонату світу їй сподобалася, все було вишукано і змагання пройшли чітко та без будь-яких затримок. Виступала наша землячка у ваговій категорії до 49 кг, але параспортсменів поділяють ще на три класи, за ступенем ураження кінцівок. Наприклад, в класі, де змагалася Вікторія, було лише п’ять суперниць. А ось на Європі ці класи дуже часто об’єднують і перемогти там набагато складніше ніж, навіть, на чемпіонаті світу. Так, запоріжанці доводилося боротися з суперницями, які мають вади кінцівок значно менші. Тому часто доводилось задовільнятись лише «бронзою» чи «сріблом», так як перемогти фізично більш розвинених дівчат важко.
— У них жилет повністю закритий, захист є, а в мене його, практично, немає, — говорить Вікторія.
А на чемпіонаті світу в Туреччині, вона вже як «сіяна» спортсменка, що має вище рейтинг, відразу потрапила до півфіналу, але й там їй рівних не було. Друге місце посіла її суперниця із Сербії, «бронзу» взяли Індія і друга представниця Сербії, а от представниця Туреччини залишилась «з носом».
З призів Вікторія отримала позолочену медаль і сертифікат про участь у змаганнях.
— А збірна вам що-небудь пообіцяла?
— Сподіваюся. Поки що нічого не дали, але призові нам повинні видати — з цим вже набагато краще. Вони і змагання стали фінансувати. Адже ми раніше за свої гроші туди їздили.
6-разова чемпіонка світу не має власного житла
— Ви вже 6-разова чемпіонка світу, але свого житла досі не маєте?
— З цим дуже складно. Ніхто нам його і не обіцяв. Про що тут говорити, якщо чиновники від обласного спорту нас навіть з останнього чемпіонату світу не зустріли! Ми для них, як другорядна справа.
— Тож, де ви зараз мешкаєте?
— У Волнянську, в приватному будинку подруги. Звідти і їжджу до Запоріжжя на тренування і допомагаю тренувати інших. Більше ніде не підробляю, так як особливо вільного часу немає, адже я сама тренуюся два рази на день. А заробіток тренера великим, звичайно, не назвеш.
— Читав, що вам давали кімнату в гуртожитку Запоріжжя, де таргани бігають…
— Вони і досі там бігають. Так, деякий час я мешкала в гуртожитку на вулиці Сталеварів по колишній «стометрівці», але для мене, як інваліда, умови життя там виявилися непридатними.
Офіційно
Вікторія є першим номером у світовому рейтингу і першим претендентом від нашої країни на майбутню Олімпіаду в Токіо, що відбудеться в 2020 році.
Звичайно, для цього ще потрібна ліцензія відбору. В кінці березня у нас має пройти чемпіонат України серед паратхеквондистов, але він не настільки важливий для отримання ліцензії, тут більше дивляться на виступ спортсмена на світових форумах, де він повинен бути в числі перших.
— А ще, певно, їздите на комерційні турніри?
— Так. Це звичайні турніри, які проводяться за кордоном — у нас таких немає. Проте, уже два роки, як держава нас спонсорує на участь в них. Днями ми знову їдемо на такі змагання, тепер уже в Єгипет на відкритий чемпіонат, а ще через тиждень в Іран. Ці турніри для того, щоб заробити необхідний рейтинг. Адже багато нових спортсменів прийшло в цей вид спорту і для того, щоб потрапити на Олімпіаду вони повинні його мати. На європейські турніри нас посилає «Укрцентр» Інваспорту (Київ), а федерація нам нічим не допомагає, — говорить дівчина.
Це моя країна і мій дім
— Знаю, що вам потрібні гроші на операцію, чи не виникало у зв’язку з цим бажання виступати за якийсь закордонний клуб?
— Перші тренери, які у мене були, пропонували виїхати разом з ними в Росію, але я не захотіла. Тепер вони в Казані, а я тут.
— А чому? Адже, у вас, практично, не залишилося тут родичів…
— Ну й нічого страшного. А що там? У мене і там нікого немає. Який сенс?
— Там була б нормальна оплата за працю і можливість вилікуватися.
— Але це ж моя країна — я тут народилася і навіщо перебиратися в іншу. А з приводу операції, думаю, рано чи пізно і в Україні це можна буде зробити. Розумієте, це моя країна, я в ній народилася — це мій дім і я нікуди звідси не поїду.
— А ще були пропозиції?
— Так, в Німеччину, але там 8 років потрібно прожити, щоб отримати громадянство — тільки тоді я зможу виступати. А сенс скільки років чекати, коли мені буде вже за 35! У такому віці зазвичай, вже зав’язують зі спортом. А я з дитинства мрію потрапити на Олімпіаду. Потім на другу, третю, поки ноги будуть працювати, — запевняє Вікторія.
До речі, тренування у неї дуже інтенсивні: біг, стрибки, силові вправи, навантаження і дівчина не розслабляється. Ноги, звичайно, у неї болять і часто бувають травми. Так, в минулому році Вікторія порвала зв’язки. Вони ще заживають і біль в нозі, звичайно, відчувається, але її це не зупиняє.
Епілог. Сьогодні випускниці інтернату ніде жити, пенсія по інвалідності становить 1200 гривень, суглоб правого плеча зруйнований артрозом 4-го ступеня… Але вона не здається і вірить в краще майбутнє – своє і України.
Автор: Юрій ХАРЧЕНКО
