Отрывок с рукописи Аркдия Копелиовича «Запорізький гандбол: роки, події, особистості», посвященный Анатолию Невинскому
Найближчої суботи в Палаці спорту ВАТ «Запоріжалюмінбуд» відбудеться дебютний матч на європейському рівні чоловічої гандбольної команди «Мотор-ЗНТУ-ЗАБ» проти хорватської «Сісції». Ця подія була омріяна багатолітнім керманичем клубу, заслуженим тренером України Анатолієм Невинським, але він не дожив до неї буквально тиждень. Прощання з ветераном запорізького гандболу відбувалося в тому ж самому залі, де він провів зі своїми вихованцями тисячі тренувань й відсвяткував багато перемог.
Пропонуємо увазі читачів уривок, присвячений Анатолію Невинському, із рукопису Аркадія Копеліовича «Запорізький гандбол: роки, події, особистості».
Анатолій Федорович НЕВИНСЬКИЙ народився 14 липня 1940 року в Оріхівському районі Запорізької області. Вихованець оріхівського гандболу (перші тренери — Володимир Дандик та Олексій Євстаф’єв). Закінчив Черкаський педагогічний інститут. Виступав за команди майстрів ГРВН, «Запоріжалюмінбуд». Бронзовий призер чемпіонату СРСР 1968 року. Триразовий чемпіон Російської Федерації та переможець першостей Збройних Сил СРСР. Неодноразовий призер чемпіонатів України. За підсумками сезонів 1963 — 1964 років входив до числа 21 кращого гандболіста СРСР. Майстер спорту.
У 70-80-х роках тренував команду майстрів «Запоріжалюмінбуд». З 1965 року — тренер дитячо-юнацької спортивної школи тресту. Згодом виконання обов’язків завуча СДЮШОР поєднував із тренерською роботою в студентській команді Запорізького національного технічного університету, створеній на базі вихованців СДЮШОР тресту «ЗАБ». Привів «ЗНТУ-ЗАБ» до Суперліги чемпіонату України. Заслужений тренер України. Помер 7 листопада 2009 року, похований на Кочубеївському цвинтарі.
Як і будь-якій життєлюбній, відвертій людині, Анатолію Федоровичу було притаманне неабияке відчуття гумору. Пригадую, як на прохання пригадати момент ігрової кар’єри, який йому найбільше запам’ятався, почув наступне:
— Так уже сталося, що це був курйозний і водночас прикрий випадок. 1969 рік. У грі нашої команди «ЗАБ» із краснодарським «Буревісником» вирішувалася доля бронзових нагород чемпіонату СРСР. За 11 секунд до фінальної сирени за рахунку 15:15, що нас цілком влаштовував, краснодарці вводять м’яч у гру з ауту. Наш голкіпер Валентин Цапенко двічі торкається м’яча і… скрушно промовляє «Улетіли бронзові медалі в лівий кут воріт»…
А от як відбувався дебют Анатолія Невинського в ролі старшого тренера команди майстрів. Наприкінці жовтня 1972 року, перед завершальним туром чемпіонату СРСР, що відбувся у Ташкенті, він змінив на цій посаді Валерія Зеленова. «ЗАБ» посідав останнє місце і практично був приречений на виліт з вищої ліги, точніше її повинні були покинути або запоріжці, або ташкентський СКІФ. Вранці, перед відправленням командного автобуса в аеропорт, Анатолій Федорович сказав гравцям: «Я призначений старшим тренером. Хто не бажає мені підкорятися і грати під моєю орудою, може залишити автобус». Всі залишились, і в Ташкенті «ЗАБ» досить вдало зіграв.
Лише багато років потому Невинський відкрив авторові цих рядків один секрет: «Перед грою зі СКІФом підходжу до тренера ташкентців — мого давнього друга Федора Абдурахманова, й прошу його: «Поступіться нам у цьому матчі або хоча б внічию зіграйте — і виліт забезпечений тбіліському «Буревіснику». Він відповідає: «Не можу, я ж вдома граю». Та наша команда дуже вдало діяла в тому поєдинку і перемогла (15:12), завдяки чому ми залишилися у вищій лізі. Потім ситуація розгорталася таким чином. Тепер вже до нас звернулися тбілісці з проханням «віддати» гру. І ми її «віддали» (17:19) лише тому, що ташкентці не пішли нам назустріч. А Федір, у свою чергу, наступного дня звернувся з аналогічним проханням до армійців Москви. І ця пара досягла угоди — 24:23. У підсумку тбілісці вилетіли з вищої ліги».
— Що вас змушувало йти на договірні матчі? — запитав я в Анатолія Федоровича.
— Дуже великою була ціна вильоту з вищої ліги. Моментально команда втрачала фінансову підтримку. Думаю, що для такої великої країни, як Радянський Союз, чия збірна володіла титулом олімпійського чемпіона, 8 — 10 команд в елітному ешелоні — надто вже мало. До того ж, 6 — 7 із них могли на рівних грати з провідними клубами будь-якої країни. Важливе значення мала й та атмосфера, в якій довелося грати нам у Ташкенті. З урахуванням того, що СКІФ опинився в ролі головного опонента «ЗАБу», три поєдинки за участю нашої команди судила … місцева пара арбітрів Жуков — Сиротенко. Вони все зробили для того, щоб ми програли МАІ — 16:17 (після матчу старший тренер москвичів Анатолій Євтушенко відверто мені сказав: «Вибач, Толя, але я тут нічого не міг поробити»). У тому, що мала місце негласна установка вигнати «ЗАБ» із вищої ліги, ми переконалися у зустрічах зі СК «Кунцеве» (12:16) і особливо з краснодарським «Університетом» (12:13). Наступного дня після гри з краснодарцями підходить до мене місцевий фотокореспондент і пропонує купити знімок: на тлі табло, що зафіксувало за 32 секунди до закінчення зустрічі нічийний рахунок (12:12), наш Віктор Бурцев намагається кинути м’яч з лінії, але суперник хапає його за руку. Ніякої реакції суддів тоді, природно, не було. А «Університету» в останню мить вдалося вирвати перемогу. З аналогічним суддівством ми зіткнулися і в матчі з московськими армійцями. Та на останніх хвилинах зустрічі за рахунку 16:15 на нашу користь голкіпер «ЗАБу» Валентин Цапенко відбиває кидок лідера ЦСКА Юрія Соломка з лінії, потім парирує семиметровий і характерним жестом показує, що не завжди все вирішують судді, примовляючи при цьо-му: «ЗАБ» був і буде у вищій лізі!». Після цього туру головна суддівська колегія усунула арбітрів Жукова та Сиротенка від суддівства на рік.
— Отже, закулісні ігри, коли у вирішення долі тієї чи іншої команди втягували арбітрів і змушували вас йти на договірні ігри?
— Безумовно. Адже якщо тобі одного разу пішли на поступку, то потім треба було розраховуватися якимось чином. У 60-х роках і думки не виникало про будь-який компроміс. Гра на перемогу доставляла кожному з нас задоволення. А от у 70-х були такі чемпіонати, в яких приблизно 40 відсотків ігор розписувалися заздалегідь. Практично жодна команда осторонь від цього явища не опинялася. Але лише одного разу учасники договірного матчу були покарані. У згаданому ташкентському турі ЗІІ та МАІ домовилися зіграти внічию. Запоріжцям такий підсумок обіцяв срібні медалі, москвичам — чемпіонство без проблем. І раптом старший тренер ЦСКА Юрій Предеха під час гри кидає репліку арбітру: «Слухай, з тебе ж дурника роблять. Свисни їм семиметровий». Залишається кілька секунд до фінального свистка, і суддя призначає пенальті у ворота ЗІІ. І що ви думаєте? Максимов кидає м’яч повз ворота. Увечері рішенням суддівської колегії результат зустрічі був анульований, обом командам зараховані поразки. На чемпіонстві МАІ це рішення не позначилося, а от ЗІІ задовольнився «бронзою» замість «срібла».
— До речі, а як складалися взаємини двох запорізьких клубів?
— У повсякденному житті ми підтримували звичайні земляцькі стосунки, але на майданчику, головним чином, вели принципові суперечки. Іноді пристрасті розпалювалися ззовні. Наведу такий приклад. 1 травня 1974 року. У російському місті Глазові проходять ігри другого кола чемпіонату СРСР. На майданчику два запорізьких клуби — «ЗАБ» і ЗІІ. Інформатор зачитує телеграму: «Комітет з фізкультури та спорту при Запорізькому облвиконкомі вітає команду ЗІІ зі святом, бажаємо успіху!». Я тоді хлопцям сказав: «Виявляється, нас за людей не вважають». Цієї фрази було достатньо для того, щоб мої підопічні обіграли студентів — 23:22.
За роки тренерської кар’єри Анатолію Федоровичу найбільш запам’ятався сезон 1973 року, коли очолюваний ним «ЗАБ» посів п’яте місце і 13 гравців команди виконали норматив майстра спорту. П’ятим «ЗАБ» фінішував і три роки потому, але вже без Невинського, хоча команда сформувалася тоді непогана.
Тих часів багато що вирішувала партія. Приміром, як розповідав Анатолій Федорович, його могли викликати до парткому тресту і поставити питання руба: «Чому ваші підопічні погано реалізують семиметрові штрафні кидки?» Ну що він міг відповісти тоді?.. А в 1976-му йому довелося залишити посаду головного тренера через… наполегливість. Після закінчення нелегкого сезону 1974/75 років, за підсумками якого «ЗАБ» посів восьме місце з десяти й зберіг прописку у вищій лізі, Невинський звернувся до керівництва тресту з проханням виділити дві квартири для провідних гравців, які потребували поліпшення житлових умов, а також кілька доплат. Проте йому заперечили: «Є тренери, які готові працювати без квартир і доплат». Парторгові тресту Віктору Степанченку Анатолій Федорович сказав: «Через кілька років за такого ставлення до команди вона вилетить з вищої ліги». І дійсно, у квітні 1979 року «ЗАБ» покинув елітний ешелон…
Що стосується Невинського, він ніколи не ображався в таких випадках. Зняли з посади головного тренера — набрав групу хлопчаків у СДЮШОР і працював. Перед тим, як очолити «ЗАБ» уперше, він підготував Сергія Мосієвича, Сергія Криленка, Миколу Плюйка… У другий
його прихід у школу дав путівку у великий гандбол Ігорю Кармазю, В’ячеславу Дідушенку, Едуарду Скорову (останній згодом успішно захищав кольори мінського СКА)… Звичайно, днів десять після звільнення кішки шкребли на серці, але 1 вересня починався навчальний рік у спортивній школі, й Анатолій Федорович із головою поринав у роботу.
Протягом 13 останніх років Анатолій Невинський працював зі студентською командою «ЗНТУ-ЗАБ». Для багатьох його підопічних це був єдиний шанс залишитися в гандболі. По-друге, завдяки підтримці ректора університету Сергія Бєлікова і деканів усіх факультетів гравці мали можливість вдосконалювати свою спортивну майстерність і водночас навчатися у вузі. Спочатку ця команда була аматорською, гандболісти зарплату не отримували. Дворазові тренування проводилися тільки по суботах і неділях, і, природно, «ЗНТУ-ЗАБ» не міг на рівних змагатися з тими, хто регулярно тренувався. Та варто було перейти на півпрофесіональні рейки, як досяжною стала Суперліга, де забівці не були хлопчиками для биття, а навпаки добряче псували нерви визнаним фаворитам.
Наостанок наведу склад символічної збірної «ЗАБу», яким його бачив Анатолій Невинський: у воротах — Валентин Цапенко, польові гравці — Сергій Мосієвич, Сергій Криленко, Валерій Зеленов, Юрій Рєзников, Віктор Плахотін, Віктор Єфремов. «Якщо б вони були одного віку, така команда не знала б поразок» — вважав Анатолій Федорович.
Перед початком суботнього матчу буде оголошена хвилина мовчання в пам’ять про ТРЕНЕРА, а потім вихованці Анатолія Невинського мають довести, що зерна справжнього чоловічого характеру, закладені ним в їхні серця, здатні стати запорукою майбутніх перемог.
