Запорізькі сестри дзюдоїстки Інна і Марина Черняк стали героїнями спецпроекту «Української правди» — «Подвійний зв’язок» .
В дитинстві близнючки були справжніми бешкетницями. «Мама розповідала, що маленькими ми лазили і по деревах, і по шифоньєрах. У нас було дуже багато енергії.
Всюди, куди можна було залізти, ми залазили», — згадує Марина. Любили побитися, постійно одна одну штовхали і жартома змагалися. «Було різне: дражнилися і сперечалися, але одна за одну були горою. Часто вдвох йшли наступом проти когось», — сміється Інна.
Дружність і відважність дівчат стали надійним тилом для старшої сестри Олени, яка вдалася не такою сміливою. Розповідають, що частіше заступалися навіть не за себе, а за сестру. «Ми з Інною були більше розбійниці, тому завжди розбиралися, щоб Олену не ображали», — згадує Марина.
Українські дзюдоїстки Інна і Марина Черняк із Запоріжжя тримають в скарбничці спортивних досягнень чимало нагород. Інна є чемпіонкою літніх Паралімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро та Європейських ігор у Баку, срібною призеркою літньої Універсіади в Казані.
Марина — чемпіонка України 2011 року, бронзова призерка Чемпіонату Європи та літньої Універсіади в Казані. Однак, за словами сестер-близнючок, займатися дзюдо вони зовсім не планували.
Енергії в дівчат було хоч відбавляй. Вони ніколи не сиділи вдома, відвідували різноманітні гуртки і школи мистецтва. Займалися естрадними, спортивними танцями, хіп-хопом, вишивали, шили. «Коли ж прийшли в дзюдо, вся енергія пішла в тренування. Стали дуже спокійні», — каже Марина.
«Спорт нас виховав. Ми стали більш відповідальними», — додає Інна. Саме тому вивчених на тренуваннях дзюдо прийомів на однокласниках не відточували, застосовували свої навички тільки на татамі.
  |
| fb.com/marina.chernyak.75 |
Прихід Інни і Марини в дзюдо — справа випадку. Тренер Андрій Бондарчук зустрів тринадцятирічних сестер в автобусі і одразу розгледів величезний спортивний потенціал. «Ми з сестрою стояли в автобусі, крадькома штовхали одна одну. На зупинці за нами вийшов чоловік і запитав, чи не хочемо ми займатися дзюдо. Я взагалі злякалася і одразу втекла.
Марина дала йому наш домашній телефон. Він згодом зателефонував, поговорив з мамою, і вона нам дозволила спробувати. Ми спробували, так і залишилися в залі», — розповідає Інна. В тренувальному залі сестрам одразу сподобалося — постійне спілкування, фізична розрядка. Бувало, що приходили на ранкове тренування і могли залишатися в залі до вечірнього.
«Атмосфера нам одразу прийшлася до душі. Звичайно спочатку на тренуваннях було боляче падати, навантаження були важкі. Однак після перших змагань — закохалися в дзюдо», — згадує Інна.
Загальновідомий факт — близнюків в дитинстві розрізняти майже неможливо. Про це стверджують і їх рідні, і самі близнюки, яким зазвичай важко знайти себе на сімейних фото. Інна і Марина не є виключенням. «В пологовому будинку для того, щоб мама нас одразу розрізнила, адже ми взагалі були однаковісінькі, нам прив’язали на руки ниточки різного кольору», — розповідає Інна.
  |
| fb.com/marina.chernyak.75 |
Згодом, коли дівчата пішли у садочок, школу, батьки вдалися до всім знайомого методу одягання в однакове. І хоча одяг завжди був подібний, колір в кожної сестри був окремий, так що оточуючі мали змогу визначити, де Марина, а де Інна за забарвленням сукні. А ще знайомі і друзі впізнавали дівчат за сережками.
В школі Інна і Марина декілька разів заміняли одну одну. Через постійні тренування і змагання на навчання часу інколи не вистачало, тож сестри викручувалися, як могли. «Було таке що одна за одну розказували вірші. Ділити вірш навпіл, половину вчила Марина, половину — я. Одна розповідала частину за двох, потім інша», — згадує Інна.
Зараз дівчат плутають рідко. За вдачею вони різні, і самі в цьому відверто зізнаються. Марина має більш спокійний і помірний характер, в той час як Інна — більш жорсткий. Як би не було, спорт виховав обох сестер вольовими і психологічно сильними особистостями. Різниця в характері і поведінці наклала відбиток на зовнішності сестер, тож всі, хто близько спілкуються зі спортсменками, розрізняють їх добре, навіть за голосом.
Однак в тих, хто знає дівчат нещодавно, казуси з впізнаванням таки часто трапляються. «Бувало, коли ми окремо їздили на змагання, до мене підходила людина, починала спілкуватися, а я розуміла, що не знаю її. Потім виявлялося, що це знайомий чи знайома Марини, — розповідає Інна.
Не рідко виникає ситуація, коли річ подобається обом, а придбати може тільки одна, бо ж, як тільки дівчата почали купувати одяг самостійно, вирішили — аби знайомим було легше розрізняти їх, будуть вбиратися по-різному. «Смаки у нас завжди співпадали. Коли ми ходимо разом в магазин, нам часто подобаються однакові речі. Тому ми стараємося домовитися, хто що придбає», — додає Інна.
Незважаючи на те, що сестри Черняк присвятили життя досить «нежіночому» виду спорту, їх жіночності і привабливості може позаздрити не одна українська красуня. Як будь-які дівчата Інна і Марина люблять гарно виглядати і одягатися. Проте якщо смаки співпадають, вибір вбрання перетворюється на проблему.
Немало дискусій присвячено фантастичному підсвідомому зв’язку, який виникає між близнюками. Його таємницю досі не можуть розгадати вчені, психологи, астрологи. Інна і Марина підтверджують — він таки існує, адже їм не раз доводилося відчувати його дію. «Коли Інна боролася на паралімпіаді в Ріо, в мене розболілася голова, я надзвичайно нервувалася.
А Інна потім розповіла, що майже не переживала. Отже, я фактично взяла всі її хвилювання на себе, — ділиться Марина. — Навіть, коли в сестри щось трапляється, я завжди відчуваю це. Телефоную, щоб запитати чи все гаразд, раджу бути обережнішою. Навіть, коли розмовляю з Інною і вона не говорить, можу зрозуміти її з півпогляду».
«Ми з сестрою дуже добре одна одну відчуваємо. Я, наприклад, відчуваю, коли Марині тяжко чи погано, а коли вона їде на змагання, я завжди знаю наперед, якщо результат буде позитивним. А буває інколи тривожно, якщо щось не так. Навіть самопочуття погане передається», — каже Інна.
Сестринська підтримка, беззаперечно, стала для дівчат стійкою опорою, яка допомогла досягти значного успіху в спортивній кар’єрі. Інна і Марина тренувалися разом, пліч-о-пліч долаючи нові перешкоди, етапи, труднощі.
Однак нещодавно молодша на 15 хвилин Інна перейшла в паралімпійську збірну. Причиною стала проблема із зором — сітківка спортсменки може лопнути від фізичного перенавантаження.
З цією проблемою Інна живе з самого дитинства, і завжди боролася на рівні з іншими повністю здоровими спортсменами. Проте стрімке погіршення зору все ж змусило поміняти збірні. Цього року в Ріо Інна дебютувала на Паралімпійських іграх, і одразу виборола «золото», здолавши свою суперницю Лючію Араужіо всього за 20 секунд.
 |
| fb.com/marina.chernyak.75 |
«Цей період дався нам нелегко. З сестрою-близнючкою ми завжди були поруч. Тому, якщо є час, стараємося проводити його разом. А коли змагаємося на виїзних турнірах, постійно спілкуємося телефоном», — каже Марина. Для мене дуже важливо постійно бути на зв’язку з сестрою. У нас дуже багато спільних справ, пов’язує і спорт і навчання, тому багато рішень ми приймаємо разом».
Беззаперечно, вимушене розставання стало для сестер справжнім випробуванням. Бачаться тепер вони набагато рідше, та й тренуються теж порізно. «Звичайно було складно один без одного. Ми звикли, що завжди є підтримка.
Деякі близнюки мають різні компанії, навчаються в різних університетах. У нас з сестрою ніколи так не було. Піти від неї в іншу збірну було найтяжче», — ділиться Інна.
Інна і Марина не приховують — боротися одна з одною не можуть. Подібні змагання повсякчас перетворюється на жарт, розвагу. Немає між дівчатами і конкуренції, перемога одної — стимул для іншої.
Зараз сестри вже перестали рахувати нагороди, медалі складають в шафу, бо місця вже не вистачає. Обидві підтверджують — всі перемоги в них на двох: «Ми навіть не знаємо, де чия нагорода. Всі медалі, які ми отримуємо, — спільні».
