Щира, позитивна та неймовірна сильна – це все про Марію Помазан. Триразова паралімпійська чемпіонка у штовханні ядра (клас F35) — вихованка Тамари Володимирівни Едішерашвілі.
Одна з найтитулованіших спортсменок Запоріжжя погодилась дати ексклюзивне інтерв’ю для читачів “ЗА!спорт”. Атлетка розказала про Паралімпіаду, “нейтральних спортсменів” та останні збори в Криму 2014 року. А також — про мотивацію та плани на майбутнє, і те, чому не залишила, та не збирається залишати Запоріжжя.
-Золото Лондона 2012, Токіо 2020, Парижа 2024, Срібло Ріо, і тепер Лос-Анджелес?
— Я сподіваюсь! Я сказала тренеру, що працюємо далі, вона відповіла — працюємо! Я маю надію на це, але все залежить від того, які у нас будуть умови у Запоріжжі! Ми виїжджати не збираємось! Ми будемо представляти Запоріжжя та Запорізький край. Ми вже поспілкувались із міською владою і розказали про наш майданчик, де ми тренуємось. Ми із Тамарою Володимирівною порахували, що вже 27 років тягнеться це все. Хочеться вірити, що будуть зрушення. Бо ми хочемо працювати не лише на голому ентузіазмі, дуже хочеться, щоб нам почали допомагати! Постійно доводилося вигадувати такі умови для тренування, якими, я впевнена, не могла б «похвастатись» жодна країна у світі.
-Тобто сили на Олімпіаду ви ще маєте, бо через 4 роки, вам буде вже майже сорок?
— Так, буде (сміється, — прим.ред). Для мене честь представляти Україну, коли лунає гімн, і весь стадіон встає. Це – до мурах по тілу. Люди у Парижі нас повністю підтримували, вони знають ситуацію, але ж ми їхали туди не тільки зі спортивною місією, а ще із тим щоб донести, що Україна існує: вільна, незалежна та соборна. Ми будемо боротися як наші воїни. Як вони воюють за нас, а ми будемо перемагати для них, та доносити світу про нашу країну.
Я пам’ятаю, що мене ще 2014 року питали, коли я поїхала на чемпіонат світу, чи правда що у нас йде війна? Я відповідала що так, і що до нас вторглась із війною сусідня держава. А зараз у всіх питання, про те, як ми в Україні тренуємось. У них взагалі шок, що ми не виїхали, і живемо в 30 кілометрах від лінії фронту. А я їм відповідаю: чи покинули б вони свій дім? Насправді іноземцям важко нас зрозуміти, але підтримують, неодноразово казали нам: «Слава України». Ми коли проходили із Тамарою Володимирівною по повному Стад Де Франс із прапором України, то всі із нами фотографувались. Це було щось шалено-неймовірне. Самі французи дуже люблять спорт. Одна справа, коли Олімпійські ігри – це зрозуміло, що було багато людей. А тут зранку, у будній день, і весь стадіон заповнений, 80 тисяч – це драйв. І коли вони всі встають на гімн України, це просто неймовірно! Багато наших було із прапорами.
Цю медаль ви присвятили нашим захисникам та захисницям, і в Токіо, ви теж присвятили медаль нашим військовим. То війна для вас почалась не у 2022, а ще у 2014?…
— У нас була база в Євпаторії. Паралімпійська спортивна база для реабілітації спортсменів, а також діток з інвалідністю. І коли її анексували у 2014, ми якраз заїхали на збори, то ми на зло їм одягли футболки збірної України! Ходили там так і казали, що Крим – це Україна! Це був такий шок, що нашу базу забрали разом із Кримом. А потім до 2022-го року наша база була у Бахмуті. Це – ще один удар, ми знали там кожен куточок, і ці фотографії розбитого Бахмута, це дуже боляче. Тому так, я буду всі свої медалі присвячувати нашим військовим, вони нас захищають! Я живу у Запоріжжі, я бачу, як над головою ракети літають. Я вірю в наших захисників, у те, що Запоріжжя вистоїть і перемога буде за нами. У нас іншого виходу немає.
— 2022-го року ви зустрічались із нашими захисниками у Запоріжжі, такі зустрічі дуже надихають?
— Напряму із захисниками, зустрічалася одного разу. Я дуже хотіла не образити їх, думала що сказати, дуже хотіла їх надихнути своїм прикладом. У нас вже цього разу на Паралімпіаду їздив військовий ветеран — змагався у волейболі сидячи. Він отримав поранення та прийшов до нас у інваспорт. Військові приходять до нас! Їх реабілітують, тренують, соціалізують. Я надихаюсь ними, і стараюсь їх також надихнути, сказати, що ми з ними, і ми їх дуже підтримуємо. До діток завжди ходимо в школу, усюди, де мене запрошують, я стараюсь приходити та розповідати свою історію.
-Цього разу на Паралімпіаді було багато «нейтральних» спортсменів, набагато більше ніж на Олімпіаді…
— Так їх було багато! Ми всі були проти. У мене була суперниця «нейтральна» особа. І нам Валерій Михайлович Сушкевич (Президент Національного комітету спорту інвалідів України) розповідає, що він був три роки тому на зустрічі із президентом Паралімпійського комітету, і той дуже співчував українцям. І тут він стає зовсім іншою людиною… ну як так…Нам навіть ставили умови, як ми не маємо право себе вести із тими «нейтральними» особами. Таке враження було, що то ми країна агресор, а не вони. У нас є жест, коли ти піднімаєш кулак, це – ти проти «нейтральних» осіб за мир, за спорт. І нам заборонили це робити, заборонили, щоб на формі було написано «Слава України». Нам хотіли заборонити форму, де була мапа України, мовляв, це політика, але ми відстояли та ходили в тій формі. Нам забороняли робити акції різні – це все політика… Але, вибачте, ми приїхали на Паралімпіаду 23 серпня, у нас день Прапора, і ми вийшли,пройшлись біля нашого українського дому. Всі знають що Паралімпіада завжди на День Прапора та на День Незалежності. І ми завжди проводили мирні акції. Ми робили це на свій страх та ризик.
Наскільки мені відомо, що на Олімпіаді ці «нейтральні» підписували папери, що вони проти війни, а тут такого не було. Їх просто взяли і пустили. Паралімпійські та Олімпійські ігри – це перш за все про мир, взаємоповагу, і тут країна терорист і вбивця бере участь. І в день відкриття Паралімпіади відбувається наймасштабніша атака на Україну. У мене ж була ця суперниця, так вона до мене приходила, і руку протягувала, я кажу: “ні”. Вони бачать, що ми їх сприймаємо, як пусте місце, і все одно лізли для нас. Також у нас було питання, що коли відбувається нагородження, то всі фотографуються, і ми не хотіли із ними фотографуватися. І, звісно, всі хвилювались, щоб це не було порушенням регламенту. Але слава богу все пройшло нормально.
-Марія вже у першій спробі ви показали переможний результат 12, 75! Про що подумали в цей момент?
— Це було не те що неочікувано, але ніколи такого не було у мене, що перша спроба стала переможною. Але ми із Тамарою Володимирівною розробили таку тактику. Зробили те, що ми ніколи не робили. Ми вирішили на Паралімпіаді не робити пробні спроби, бо була помічена така тенденція на тренуваннях, що саме кращий результат у мене був у перших спробах. І нам перед початком змагань завжди дають пробні спроби, щоб ти спробував сектор, ядра, техніку. І буває так, що на пробних спробах ти штовхаєш краще ніж на змаганнях, бо там починає мандраж пробивати. І ми пробні не робили. Я лише спробувала сектор, бо була сильна злива, і я спробувала, чи він слизький, чи жорсткий. Бо якщо коло жорстке, то треба спеціальне взуття взувати. А якщо слизьке, то кросівки – вони дають жорсткість, щоб не впасти.
Я взяла ядро, витерла його і, вийшло як ми планували — 12,75 у першій спробі! Я видихнула – значить ми зробили все вірно. В Токіо теж був дощ, але все було навпаки: спроби не виходили, було слизько, ядра мокрі – це був просто провал якийсь. Так було золото тоді, але не було результату того, на який очікували. А тут і дощ, і результат, і в кінці мене «порвало» – у мене сльози, бо все вийшло як ми планували.
-Ольга Харлан розповідала, що до того, як вона взяла золото, то вона не могла ні спати, ні їсти. Але зі сторони завжди здається, що спортсмен виходить і бере, як то кажуть, «на класі» медаль. Як у вас було? Бо для вас це теж не перша Паралімпіада.
— Завжди присутній мандраж та хвилювання, бо є відповідальність, бо коли ти вперше виграєш – це одне, але коли тобі треба повторити чемпіонство – це інше. І те, що ти захищаєш прапор України – це велика відповідальність. Але це – перша така Паралімпіада, коли було емоційне виснаження, від того що ми теж вночі не спали, я особисто не спала. Я спала по дві три години, і відразу писала своїм рідним, і дивилась в новинах, що відбувається… Мені навіть снилося, що на мене летять ракети. І всі наші казали, що ця медаль була найважча, бо ракетні обстріли були по всій Україні – Кривий ріг, Київ, Дніпро, Запоріжжя, Львів. На тих Паралімпіадах мені казали, на кшталт: “ну як ти можеш виходити із мандражем, коли у тебе вже такий досвід?” Але у олімпійців, у них в принципі багато змагань міжнародних, підготуватися емоційно певно легше. Там є Гран-прі, комерційні змагання, у них після Олімпіади вже почалась Діамантова ліга. А у нас міжнародні змагання раз на рік. Це – чемпіонат Європи, або чемпіонат світу. Ми ще можемо виїхати на Гран-прі – це для кваліфікації. Або класифікація, міжнародна класифікація – це по типу підтвердження свого класу, по захворюванню.
Ще багатьох наших спортсменів «прибив» стадіон, ось цей ось крик, а мене це навпаки заряджає. У мене в Лондоні було таке, коли виходила на стадіон, а там гул такий, повний стадіон, і це заряджало. І тренер каже: “Так, всі свої емоції залишай там в олімпійському селищі, а тут ми маємо працювати та захищати наш прапор і щоб люди встали на гімн України!” Я намагалась це реалізувати, і це так і вийшло.
— Чи є у вас є якісь ритуали, або забобони? Бо спортсмени таке люблять.
— На тренуваннях, нам Тамара Володимирівна забороняє, бути у навушниках. Але завжди перед змаганнями, перед колрумом, або вже у колрумі, у нас забирають телефони, і я щоб налаштуватися проводжу розминку у навушниках, тренерка дозволяє, і не підходить до мене в цей час.
А що у навушниках грає, якщо не секрет?
-У мене грали The Hardkiss та наш український гурт Grandma’s smuzi, які зробили кавер на відомі рок-пісні, і воно так класно заряджає. І пісня Зомбі українською мовою, це просто супер! Українським роком заряджаюсь! Потім я віддаю навушники та телефон, і ми обов’язково обіймаємось! І все, я побачила всіх своїх суперниць, привіталась, окрім однієї «нейтральної», я взагалі намагалась від неї подалі відійти, але вона завжди підсідала біля мене. Ось так налаштовуюсь! Це у нас такий міні ритуал!
Ви завжди займались спортом, а саме в університеті стали займатися метанням диска та штовханням ядра! А хто вам прищепив любов до спорту?
— У мене завжди у фаворитах була БК «Козачка» -я обожнювала баскетбол! Моя мрія дитинства – це був спорт! І тут у першому класі мені видають довідку, що я на рік звільнена від фізкультури. Я один урок просиділа в класі, поки діти займались — для мене це було дуже важко. І я маму попросила, щоб ми пішли до лікаря, але довідку порвали і викинули. Я мамі за це дуже вдячна, але зараз розумію, що це було досить ризиковано, і як мама могла на таке піти, бо у мене захворювання яке забороняє тренуватися. А мама підписала довідки під свій страх та ризик, що вона дозволяє мені ходити на фізкультуру. Мама мені сказала, що я тоді була така щаслива, вона побачила мої щасливі очі, і це було щось неповторне. Ми лікувались звичайно під наглядом лікарів. Все планово робили. Вчителі також пішли нам на зустріч. Це для мене була велика радість. І я завжди дуже чекала фізкультуру! Математику та фізкультуру. Це два не сумісні предмети, але я їх дуже сильно любила.
А потім, в шкільні роки, я почула, що є паралімпійський спорт. Реклами такої тоді взагалі не було, і я думала, що то в Києві, і не думала, що є і в Запоріжжі. Пам’ятаю мама тоді, сказала: “Чи можу спробувати поїхати в Київ і спробувати себе у паралімпійському спорті?” Я закінчила школу, і на першому курсі мені відразу сказали, що є інваспорт. І відправили на реабілітацію у Євпаторію. А я була в шоці, бо я не знала, що у нас є інваспорт. І мені тоді запропонувала або легку атлетику, або кульову стрільбу. Я поїхала до Тамари Володимирівни, а вона мені відразу сказала, що ми будемо чемпіонами. Рік я тренувалася, і одразу метнула майже по рекорду України — лише 17 сантиметрів менше. Я поїхала на міжнародну класифікацію, і мені дали міжнародний клас. Далі я потрапила на чемпіонат світу, встановила два світових рекорди, мене запросили у збірну і понеслось. Це якась казка напевно, коли твої мрії здійснюються і йдуть, як ти хочеш. Це – неймовірно. І коли діти мене питають, як це, коли мрії здійснюються – я відповідаю, що треба мріяти, і працювати. І навіть коли хтось каже, що це вам не потрібно і навіть коли буде невдача, не треба зупинятися, навіть якщо всі будуть проти, як у мене були проти лікарі. Тут головне, щоб підтримувала родина або друзі.
Ви любили в школі математику та фізкультуру, але поступили на історичний факультет. Як так сталось?
-В школі я брала участь в Олімпіадах з математики та історії, і дуже любила фізкультуру. Я не знаю, яким чином так вийшло. Пам’ятаю – це був перший експериментальний рік, коли почали запроваджувати ЗНО. Я склала екзамени у школі, і мені дали сертифікат, що я можу не здавати екзамени в університеті. Всі люди подають в декілька університетів, а ми одразу відправили оригінали документів на архівознавство, на істфак в ЗНУ. І коли мені дали списки, і я побачила, що моє прізвище було передостаннє в списку… і такий мандраж був, що я можу не пройти. Можна було і на математику документи здати, але ми вирішили подати документи на істфак. Я дуже хотіла цього та і викладацький склад був дуже класний.
Маріє, як ви дівчинка із зрусифікованого Запоріжжя, маєте такий патріотичний стрижень? Ви пам’ятаєте момент коли це сталось? Чи ви завжди мали патріотичні погляди?
-Я не знаю, я завжди такою була, бо певно тому, що я любила завжди спорт, а спорт – це про захист своєї країни. І для мене представляти Україну – це велика честь! Я горда носити українську форму та представляти Україну! Особливо коли зараз ти представляєш нашу країну і знаєш про те, що захисники тебе захищають, борються за прапор України і за тебе. І це дає ще більше мотивації представляти свою країну.
Маріє, як воно, коли здійснюється те, про що ви мріяли із дитинства: подіум, медалі, гімн України..
— Описати це неможливо! Це треба відчути! Коли грає гімн України, коли підіймається прапор – я завжди плачу. Хочеться і поспівати гімн, але ком в горлі, сльози течуть, і ти нічого не можеш зробити. Представляти свою країну – це велика відповідальність. Коли мрія здійснюється – це теж велика відповідальність перед собою, щоб вона здійснювалась ще раз.
А на Ейфелеву вежу не їздили під час Паралімпіади?
— Їздили, фотографувались. Але це була не перша моя така поїздка, рік тому у нас був чемпіонат світу в Парижі, і ми відвідували тоді Ейфелеву вежу. Це класна традиція – фотографуватися там із медаллю. Ще був такий захід – нашу делегацію запросили до мера Парижа. Ми до неї у мерію їздили. Я так зрозуміла, що потрапити до неї можна тільки два рази на рік, і наша делегація потрапляє туди. І я там зустрілась із нашою пані Регіною, в.о міського голови Запоріжжя. Я була в шоці, вона сама до мене підійшла та привітала. А я у неї питаю; “Чи може ми разом сфотографуємось?” На що вона мені відповідає, що їй соромно, що Запоріжжя нічого не зробило для мене, як для спортсменки. Я всій збірній розказувала про цю ситуацію, збірники були в шоці…я використала момент і розказала про всі проблеми, які у нас були і є! На що пані Регіна відповіла, що її помічниця зв’яжеться зі мною. Я дуже хотіла зустрітися саме із Регіною, бо завжди, коли ми намагались «пробитися» до міського голови, то нас завжди переадресовували до замів. Я скептично, чесно кажучи, ставилась до того, що помічниця мені передзвонить. Але про себе думаю, що я зробила все вірно, все розказала, скористалась, так би мовити, моментом. Розказала, що ми більше не можемо тренувати дітей в амброзії, і тоді будемо переходити під патронат іншого міста, а цього б не хотілось би. І на шляху до Запоріжжя зі мною зв’язались люди від міської влади. Ми у Запоріжжя приїхали 10-го вересня, а 12-го ми вже були в мерії. Ми все розповіли, що нам треба вирішити питання із майданчиком нашим та треба на зимовий період зал із високими стелями, щоб було зручно штовхати м’ячі. І ми вирішили всі питання — наступного дня відбулася офіційна зустріч із головою облдержадміністрації, із Регіною Харченко. Я так напряму і сказала, що про нас пам’ятають тільки тоді, коли ми привозимо медалі. А що відбувалось за межами медалі, як ми тренувались, в яких умовах, із якими проблемами зіштовхувались — нікого не цікавить. 27 років питання йде про цей майданчик, і ніхто «не знає» із депутатів де він знаходиться. Але насправді всі прекрасно знають, що за манежем є майданчик де ми тренуємось! Хочеться вірити, що ця проблема зрушить із місця, і ми будемо тренуватися у нормальних умовах та представляти рідне Запоріжжя. Бо бажання переходити під патронат іншого міста я, чесно кажучи, не маю.
Спілкувалась Юлія Новицька
Фото із архіву Марії Памазан
