Коли як не під час війни треба особливо пишатися своєю історією. Запорізький клуб вистояв у найважчий час, коли був на межі зникнення та боровся за своє існування – а вже за кілька сезонів вибудовував склад для майбутнього історичного фіналу у Суперлізі. Вистоїмо й зараз у найтяжчий період для всієї України, щоб разом перемогти і стати ще сильнішими.
З нагоди ювілейної дати для запорізького баскетболу згадуємо основні віхи в історії чоловічого клубу, який десятиліттями радує не одне покоління прихильників. Наша мужня команда пройшла важкий і тернистий шлях становлення й розвитку. БК «Запоріжжя» – це флагман у спорті вищих досягнень не лише для власного регіону, а й України загалом. Клуб виховував яскравих зірок баскетболу, запрошував неперевершених легіонерів, котрі в майбутньому отримували світове визнання. Та найголовнішим здобутком нашої Команди стали не перемоги та медалі – а щира любов найкращих запорізьких уболівальників.
Історія сучасного баскетбольного клубу «Запоріжжя» сягає далеких 70-х років минулого століття. У 1972-му на базі спортклубу «Строітєль» створюється однойменна чоловіча баскетбольна команда, яка була постійним учасником чемпіонатів УРСР, виступаючи у другій групі. У різні роки кольори клубу захищали такі відомі запорізькі гравці, майстри спорту СРСР, як Валерій Бахтін, Анатолій Короленко, Іван Кобилянський, Вільям Конюшенко, Олександр Широбоков, Валерій Елькінсон, Юрій Голов, Юрій Степін, Володимир Михайлов та інші.
У 1986-му році команду очолює Олександр Широбоков і під його керівництвом у майбутньому «Строітєль» бере участь у чемпіонатах СРСР серед команд майстрів Другої ліги, а у сезоні 1992/93 дебютує на національному рівні у чемпіонаті України серед колективів Першої ліги. Президентом клубу було обрано Валерія Елькінсона. Саме з цією людиною напряму асоціюється подальший шлях розвитку баскетболу в усьому регіоні.
Себе Валерій Альбертович вважає корінним запоріжцем, хоча його батьки родом із Дніпропетровської області. Після навчання їх направляють працювати на «Запоріжсталь» – одне з найбільших підприємств Запоріжжя. Вже тут, у віці 9 років Валерій Елькінсон починає займатися баскетболом під керівництвом першого тренера Ірини Бацунової. У студентські роки приєднується до базової команди області – СК «Строітєль», де гратиме багато років. Після служби в армії починає працювати дитячим тренером та паралельно продовжує виступати за «Строітєль». Серед його вихованців потім до БК «Ферро» потрапили Руслан Безсонов та В’ячеслав Польських. Окрім тренерської діяльності, займався й суддівством – отримав республіканську категорію та був суддею змагань всеукраїнського рівня. Усі 30 років існування чоловічого баскетбольного клубу в Запоріжжі минули під керівництвом Валерія Альбертовича, тому хто як не він знає історію цієї команди, яка пройшла унікальний та неповторний шлях «крізь тяготи до зірок».
– Валерію Альбертовичу, у 1992 році у Запоріжжі було засновано професійний баскетбольний клуб. Чия це була ініціатива та які складнощі були на шляху до цього?
– Після розвалу Радянського Союзу, зрозуміло, що перестала існувати й радянська система спорту. Запорізька баскетбольна команда, яка належала тресту «Запоріжбуд», перестала отримувати фінансування. Керівник спортклубу «Строітєль» Олександр Компанієць і тренер команди Олександр Широбоков звернулися до мене з проханням перевести баскетбольний клуб на «професійні рейки». Мені довелося вивчити юридичну та економічну базу. Я деякий час думав – чи варто взагалі займатися цим, бо на початку 90-х був економічний занепад в Україні, тому знайти фінансування було дуже важко. Я зібрав нараду серед ветеранів запорізького баскетболу, деякі з них займали серйозні посади. Допомогти погодився Юрій Олександрович Голов, який був головою профспілки Запорізького феросплавного заводу. Він організував зустріч із директором заводу В’ячеславом Олексійовичем Гавриловим, на якій було затверджено підтримку команди саме феросплавним заводом. У першому сезоні ми грали у залі СК «Строітєль», але трест «Запоріжбуд» не виконав своїх обіцянок і наступного сезону ми стали представляти виключно завод феросплавів і називатись БК «Ферро». За підтримки Володимира Лобанова ми отримали базу для тренувань в СК «Спартак», а матчі Першої ліги чемпіонату України грали у невеличкому залі Запорізького державного університету. З цього часу потроху почалося професійне становлення команди. Ми зберегли усіх запорізьких гравців, також намагалися залучати молодих гравців з інших міст, пізніше, коли з’явилася мета – вийти до Вищої ліги, ростер зміцнили декілька досвідчених гравців – Борис Дербенець, Павло Хивренко, Кирило Большаков. Але більша половина складу – це були свої вихованців, до того ж у нас був і дубль, який повністю складався із запорізьких хлопців.
– Якими були результати і конкуренція у ті часи?
– Ми розвивали клуб поступово, потроху нарощували свої знання та можливості. У сезоні 1994/1995 посіли 1 місце у чемпіонаті України серед команд Першої ліги, завоювавши право виступати у Вищій лізі. Саме у той час у «Юність» було замінене покриття, і ми отримали змогу грати там матчі українського чемпіонату. Наш клуб ніколи не міг дозволити собі великий адміністративний склад – по декілька тренерів, лікарів і масажистів. Тоді адміністратором команди був Анатолій Короленко, а тренером – Олександр Широбоков. Склалася дійсно згуртована команда однодумців, яка ставила завдання та вирішувала їх. На той час у Суперлізі було декілька грандів – київські «Будівельник» і «Денді-Баскет», одеська «БІПА-МОДА» та донецький «Шахтар». Змагатися з ними на довгій турнірній дистанції було важко, але ми неодноразово перемагали їх та приносили позитивні емоції запорізьким уболівальникам. Також команда отримала й перший єврокубковий досвід завдяки Кубку Корача, зігравши зі шведським клубом «Астра-Баскет». Декілька сезонів «Ферро» міцно тримався у середняках української Суперліги, але 1998-го року відбулася зміна власника на заводі феросплавів і команда перестала отримувати необхідний обсяг підтримки.
– Потім команда покинула Суперлігу і майже 10 років грала у Вищій лізі. За рахунок чого вдалося зберегти клуб у непростий час?
– Команду вдалося зберегти завдяки Запорізькому національному технічному університету та її ректору Сергію Бєлікову. Він надав тренувальну базу та фінансову підтримку. Невелику суму на команду виділяв і завод феросплавів. У той час нами була створена й комерційна структура – «Баскет Спорт». Її очолив Віктор Стельмаков. Більша частина її прибутку йшла на розвиток запорізького баскетболу. Завдяки місцевій баскетбольній ДЮСШ нам вдавалося регулярно поповнювати свій склад молодими власними вихованцями. Потім, коли у 2008 році до нас надійшла пропозиція від спонсорів взяти участь в українській баскетбольній лізі, а наступного сезону у Суперлізі, то в клубі вже був сформований колектив однодумців, що мав достатньо досвіду для формування боєздатного колективу.
– Тоді починають з’являтись успіхи, які назавжди вписані в історію запорізького баскетболу. І пов’язані вони з іменем Кирила Большакова. У чому був феномен БК «Ферро-ЗНТУ» зразка 2010-х років?
– Кирило Большаков повернувся у клуб, але вже в якості головного тренера. Це – грамотний та ерудований спеціаліст, який принесе команді багато звитяг. Моїм заступником був Віктор Стельмаков, адміністратором клубу залишався досвідчений Анатолій Короленко. До тренерського штабу також були долучені Дмитро Щиглінський – ще один колишній гравець «Ферро» та син головного тренера Єгор Большаков. Я вважаю, що результати, які показала команда у так звану «п’ятирічку успіху», залежали саме від якісної роботи тренерського та адміністративного складу клубу. Просто набрати гравців недостатньо. Потрібно було зробити з них боєздатний колектив та створити комфортні умови для прогресу кожного гравця.
Запорізький клуб, не маючи великого фінансування, завжди своєю професійною роботою детально ставився до підбору гравців і тренерських кадрів. Завдяки цьому до нас приїжджали висококласні легіонери, розкривалися з’являлися такі українські гравці як Олександр Рибалко чи Артем Буцький. А палац спорту «ЗАБ» тоді був забитий ущент. Окрім команди Суперліги, у нас завжди був хороший «дубль», постійно виховувались діти у школах. Якби на той момент ми грали у сучасному палаці спорту «Юність», сподіваюсь, і його б зуміли заповнити.
Варто відзначити, що в ті часи практично кожного року наших гравців розбирали більш заможні клуби, тому доводилося знову і знову розпочинати процес будівництва команди. І це практично кожного разу вдавалося зробити. БК «Ферро-ЗНТУ» завжди був у четвірці кращих команд Суперліги, приніс у скарбничку клубу 3 комплекти «бронзових» нагород та 2 Кубки Суперліги. Запорізька команда сповідувала видовищний та запальний стиль баскетболу, за що її любили вболівальники не тільки у Запоріжжі, а й в Україні загалом. З 2008-го по 2013-й рік командою знову опікувався Запорізький завод феросплавів під керівництвом Павла Кравченка. Тому з надійним фінансовим фундаментом нам вдавалося створювати боєздатний колектив.
У ті роки я отримував справжню насолоду від своєї роботи. Бо таке зрідка трапляється, коли ти поєднуєш роботу з улюбленою справою та захопленням всього свого життя. До того ж маєш змогу забезпечувати гідне життя своїм близьким. А коли віддаєшся справі всім серцем та й ще здобуваєш ТАКІ результати – це незабутні відчуття!
– Потім в історії клубу знову настають важкі часи. Настільки, що постає питання збереження професійної команди у Запоріжжі взагалі. Починаючи з 2014 року, клубові доводиться фактично виживати.
– Міжсезоння було дуже тривожним. Базовий клуб нашого міста БК «Ферро-ЗНТУ», який тривалий час був на вершині популярності, припинив своє існування. Постало питання про збереження запорізького баскетболу, і цю місію мав виконати БК «Запоріжжя-ЗОГ». У важкий момент нас суттєво підтримав власник компанії «ЗапоріжОйлГруп» Олег Серовський. У 2015 році президентом Федерації баскетболу України обирають Михайла Бродського. З його приходом нашому клубу надавалася і надається суттєва допомога від ФБУ. Тому і завдяки цій людині запорізький баскетбол вижив. Також, коли ми називалися уже БК «Запоріжжя», нас підтримує міська та обласна влада, що допоможе знову повернути клуб на вершину українського баскетболу.
– Це станеться у період, коли до БК «Запоріжжя» прийде Валерій Плеханов. Фактично – це нова історія для запорізького баскетболу, яка навіть переписала успіхи БК «Ферро-ЗНТУ». Клуб виграв «бронзу» Суперліги, а потім зіграв в історичному фіналі та виграв «срібло».
– Завдяки постійній селекційній роботі клубу вдалося запросити Валерія Плеханова. Без легіонерів було непросто, але тим не менш професіонально вибудувана структура клубу, грамотна селекційна робота з організації та підготовки – все це почало приносити свої плоди. Валерій Миколайович гармонійно влився у структуру нашого клубу, що також важливо. Гра команди покращувалася, селекційна робота дозволяла запрошувати гравців високого рівня, якраз у цей час відбулася реконструкція палацу спорту «Юність», що теж зіграло нам на руку. Не маючи великого фінансування, спільні зусилля усіх працівників клубу робили його дійсно професійним. Тут хочеться відзначити й нашого президента БК «Запоріжжя» Віктора Стельмакова, який багато років віддав клубу, і медіа-директора Романа Поляченка, який також тривалий час працював на благо запорізького баскетболу. Вболівальники нас підтримували у новому сучасному залі, цей симбіоз роботи всього клубу створив умови для досягнення результатів. Завдяки ним залишалася підтримка збоку міської та обласної влади, «Метінвесту» та багатьох невеличких, але не менш дієвих партнерів та спонсорів. Окремо хочеться подякувати ФБУ в особі президента Михайла Бродського. Запорізький баскетбол знову став одним із кращих в Україні. Клуб рухався вперед, ми дивовижним чином вигравали медалі, грали у фіналі Суперліги, мріяли брати участь у єврокубках, маючи таку спортивну арену. Але все перекреслила війна. Попри це, запорізький баскетбол зберігається і команда сьогодні знову грає у Суперлізі. Практично всі нинішні гравці – це наші власні вихованці. Тут треба розуміти, у чому важливість місцевої ДЮСШ. Якби школа не працювала, то грати зараз нам було б ніким.
– Є ще одна людина, роль якої хочеться відзначити не просто для клубу, а й усього запорізького баскетболу та України – це Станіслав Овдєєнко. Грав за «Ферро-ЗНТУ», був капітаном бронзового складу «Запоріжжя», а у минулому сезоні став головним тренером клубу. Зараз він у лавах ЗСУ. Хочеться дізнатись, майбутнє запорізького чоловічого баскетболу Ви пов’язуєте з ним?
– Ви знаєте, за всі роки існування клубу ми завжди робили ставку на своїх запорізьких вихованців, щоб вони могли працювати у структурі клубу й надалі. У свій час тренером був наш колишній гравець Дмитро Щиглінський, потім таким ж шляхом пішов Станіслав Овдєєнко. Так, зараз для нашої країни головне – вистояти, перемогти, але, чесно кажучи, ми засмучені, що сьогодні наш тренер не у структурі клубу. Хоча чудово розуміємо, що зараз треба захищати Батьківщину. Ми з ним на зв’язку, безумовно розраховуємо на нього, як на тренера. Він для нас і сьогодні є працівником нашого клубу.
– Назвіть найяскравіших гравців запорізької команди останнього десятиліття.
– Першим назву Олександра Рибалка. Він багато років присвятив запорізькому баскетболу, був у нас капітаном, віддав усі сили, щоб ми досягли тих результатів, які у нас були. Він – неймовірний гравець. Є ще ціла плеяда якісних гравців, завдяки яким БК «Запоріжжя» вигравав медалі Суперліги. Результат – це дуже важливо у спорті. Якщо виділити легіонерів, то у «бронзовому» сезоні – це Майкл Холтон та Кіндалл Хілл. У «срібному» – Майк Кеффі та Аурімас Маяускас. Тут же виділю двох українських гравців – Олександра Сізова та Віталія Мальчевського, які так само суттєво допомогли у розвитку запорізького баскетболу.
– У цей дуже важкий для всієї країни час хочеться думати про майбутнє – успішне майбутнє після перемоги у війні. Які плани та мрії пов’язуєте з баскетболом та звідки берете сили, щоб після серйозної хвороби та усіх проблем зі здоров’ям знову організовувати все практично з нуля?
– На початку війни був дійсно важкий час. Але життя продовжується, команда сьогодні грає, ДЮСШ працює, університети – теж. Всі наші вихованці, хто залишилися у Запоріжжі, ми їх об’єднали, організували тренувальний процес. Це дає перспективу нашій країні, яка точно розквітатиме після перемоги. Процвітання неможливе без спорту вищих досягнень. Якщо ми б сьогодні припинили свою участь у чемпіонаті, то розпочинати потім все з нуля було майже нереально. Клуб вдячний тим хлопцям, хто сьогодні грає у команді, вдячні тренерам, нашій ДЮСШ, НУ «Запорізька політехніка», саме спільними зусиллями нам вдається зберігати баскетбол. Я вірю, що коли завершиться війна, ми зможемо поступово повернутися на попередній рівень. Наша мрія нікуди не поділась – хочеться бачити запорізький баскетбольний клуб у єврокубках на прекрасній арені, яка буде заповнена місцевими глядачами.
Джерело: Прес-служба БК «Запоріжжя»
