Вона прийшла в легку атлетику з футболу, мріє потрапити в Сибір, ненавидить тренування на «шоколадному стадіоні» і не виходить на старт без рожевої помади — рівнянка Катерина Климюк, одна з олімпійських надій Запоріжжя. 2019 року на чемпіонаті світу з легкої атлетики в Катарі, спортсменка виборола для України Олімпійську ліцензію у складі естафети 4х400 м, посівши шосте місце в фіналі. Крім того торік в естафеті була четвертою на командному чемпіонаті Європи, виборола золото Всесвітньої Універсіади та бронзу Всесвітніх Ігор Військовослужбовців. Стала чемпіонкою командного чемпіонату України в бігу на 400 м, виборола бронзові медалі зимового та літнього чемпіонатів України на цій дистанції. За підсумками року 24-річна спортсменка була визнана кращою легкоатлеткою Запорізької області, та кращою легкоатлеткою України у складі команди. З цієї нагоди «Главком» вирішив познайомити своїх читачів з Катериною ближче.
За першу перемогу мені дали пенал з ручками, олівці, м’ячі, і я подумала: «Треба залишатися, легка атлетика це дуже вигідно і приємно»
-Катю, скільки років ви в легкій атлетиці?
-З 2006 року займаюся легкою атлетикою, виходить цього року 14-ть. Я спочатку займалася футболом — у нас була в школі команда, дуже хороший тренер, він згодом став суддею високого рівня і судив матчі «Шахтаря», «Динамо» А тоді його у нас забрали, щоб тренувати хлопців, і мені довелося покинути футбол, бо більше дівчат крім нього ніхто в місті не тренував. А потім мій вчитель фізкультури порадив мені піти побігати, спробувати легку атлетику. Я пішла, і мені не сподобалося. Я була дуже мала, а там решті біло по 20-24 роки, мені ж років 11 — і зі мною ніхто не спілкувався, я постійно була самотня. А після футболу, де у нас була команда, було дуже не цікаво, тож я перестала ходити. Тренер, Валерій Петрович Дубіч, мені телефонував, казав: «У вас хороші перспективи». Але я думала – він всім таке говорить, і не ходила. А за рік потому я виграла міські змагання на дистанції 300 м, і там зустрілася з тим тренером – він знову мене покликав займатися. Після того вже жодного тренування я не пропускала. І до сьогоднішнього дня я не пропустила без поважної причини жодного тренування.
— А коли прийшов перший результат?
-В 12 років я виграла змагання «Діти — олімпійська надія України», в Києві на дистанції 400 м. Я пам’ятаю, як я бігла і останні 100 метрів весь час оберталася – дивилася, чи мене ніхто не дожене? Я запам’ятала це на все життя! І зараз кожного разу коли відвідую стадіон на Лісовій, згадую як бігла ці останні 100 метрів в такій майці в бльостках, в шортах геть не спортивних, і весь час оберталася… Тоді за перемогу мені дали пенал з ручками, олівці, м’ячі, і я думаю – все, треба залишатися, легка атлетика це дуже вигідно і приємно. (сміється, прим.авт)
Потім пам’ятаю перші закордонні змагання мої були у Білорусі, це в дитинстві було таке досягнення — поїхати на змагання в Брест! Це для мене було як Америка, все здавалося геть не таким як вдома — закордон! Потім в Ялті був чемпіонат України, і я там вперше посіла призове місце, стала другою, і теж весь час думала: «Невже я друга, невже ніхто не обжене?». Це теж був такий знаковий момент, після якого я ще серйозніше почала займатися легкою атлетикою.
-А перший вдалий виступ на міжнародному рівні який був?
-Чемпіонат світу серед юнаків, тоді я навіть не знала чого чекати. Тому не переживала взагалі – ну чемпіонат світу, і чемпіонат світу, я їхала як на чемпіонат області, погано орієнтувалася серед суперниць. Пробігла собі, відібралася, не переживала виступила добре, була 12-ю. А перемогла тоді дівчина, яка в Ріо на Олімпіаді виграла 400 м.
-За яке досягнення отримала звання майстра спорту України міжнародного класу?
-Це було 2017 року, після того як ми посіли друге місце на командному чемпіонаті Європи, в естафеті 4х400.
Коли почала тренуватися у Костянтина Рурака, думала: Куди я перейшла? Я зараз зламаюся і більше ніколи не зможу бігати…
-А як опинилася у Запоріжжі?
-Завдяки тренеру, Костянтину Михайловичу Рураку.
-Розкажи, як потрапила до нього?
-В мене була складна ситуація, я шукала тренера. Розповім по порядку. Мій перший тренер, Валерій Петрович Дубіч, я йому дуже вдячна за все — стільки вклав в мої спортивні досягнення і без нього я б не займалася до сьогоднішнього дня. А наступним моїм тренером став Михайло Книш, він сам спортсмен, бігав 800 м, і вирішив себе спробувати як тренер, я стала його першим учнем. Він на той час тренував свою дружину і мене, це був великий експеримент. Його дружина моя краща подруга, і я перейшла більше через неї, чим через власне тренера. Ми пропрацювали два роки, я взяла у них дуже багато корисного і я вдячна їм за це, але потім ми розійшлися за згодою сторін. І от 2018 року я залишилася без тренера. Пам’ятаю я поїхала на чемпіонат Європи, і ходила придивлялася до тренерів. Мені старші тренери пропонували різних кандидатів, але я думала: все не те, все не те. І раптом Ірина Володимирівна Ольховникова каже: «Іди до Рурака Костянтина Михайловича». Я подумала: «Нічого собі, це ж такий великий тренер, куди він мене візьме?». Але він погодився, ото пощастило!
Ми домовилися працювати на відстані. Пам’ятаю, коли він мені перші відео з вправами скинув, я подумала: «Куди я перейшла? Я зараз зламаюся і більше ніколи не зможу бігати… просто космос а не вправи». А на відео Віка робить так легко, ніби й нічого. Я половину зробила, у мене руки й ноги ледь не повідпадали… а зараз доречі можу вже п’ять серій таких вправ зробити і хоч би шо. (Вікторія Ратнікова, про яку йдеться вище, під час інтерв’ю сидить поруч і посміхається цим спогадам – зараз дівчата ділять квартиру у Запоріжжі, — прим.авт) .
Доречі, мені дуже пощастило, що в групі Костянтина Михайловича решта спортсменів до мене добре поставилася, і це теж у великій мірі допомогло мені адаптуватися до тренувань.
-Після Рівного, як тобі Запоріжжя?
-Перший раз приїхала – не сподобалося, було холодно сіро, брудний сніг танув. Потім іншим разом ходили гуляти, тут такий довгий проспект — мені дуже сподобалося, все світилося, думаю так гарно. Ще коли жили на Хортиці, і там тренувалися – мені дуже сподобалося. І до сьогоднішнього дня мені Запоріжжя подобається, я себе тут добре почуваю. Ще й манеж теплий — все є, гаряча вода, навіть рушники.
-Ти спілкуєшся української, в Запоріжжі це рідкість, як реагують місцеві?
-Я звернула увагу, коли люди у Запоріжжі чують українську мову, вони теж хочуть переходити на українську – це дуже приємно!
-Як оціниш свій прогрес, за час тренувань у Костянтина Михайловича?
-Прогрес є, і це дуже добре. Бо є така думка, що коли переходять до нового тренера, результат покращується не одразу, бо нові методи підготовки їх потрібно випробовувати. У нас сталося все, я б сказала легко. Все що він мені дає – мені все підходить, відповідно це впливає на результат, і дай Бог щоб так продовжувалося далі.
— 2019 року тебе визнали кращою легкоатлеткою Запорізької області, а у складі естафети 4х400 м – кращою командою в Україні, а сама які досягнення вважаєш головними?
-Головне досягнення, якщо по-професійному, це шосте місце на чемпіонаті світу, тому що це головний старт сезону і ми вибороли для України олімпійську ліцензію. Але якщо казати особисті відчуття, то це перше місце на Всесвітній Універсіаді. Тому, що перше місце — це перше місце. І по самому бігу це був дуже вдалий забіг, якось так вдалося все зібрати в собі і пробігти. Дуже допомогла Таня Мельник, вона відчувала біль в стопі, не була певна що зможе добігти. І я подумала: «Це моя друга Універсіада, на попередній нас залишили без медалей, і так буде прикро, якщо ми знову не потрапимо в призи, адже можливість така є. Треба якось зібратися і пробігти так, щоб якщо навіть Таня бігтиме в півсили, ми потрапимо і призи» . І от я зібралася, пробігла, і Таня теж зібралася – молодець, характер є! Все завершилося добре!
— Естафету взагалі любиш бігати?
-Естафета, хоч дистанція та сама, там зовсім інші відчуття, і мабуть завдяки їй у мене нема бажання експериментувати, бігати інші дистанції. Навіть якщо ти біжиш один результат в сезоні на 400 м, то в естафеті є всі шанси його покращити, за рахунок адреналіну, який там отримуєш. У мене так було 2018 року, я в сезоні бігла 54 секунди, а в естафеті пробігла 53. Просто така відповідальність, суперники поруч біжать, ти когось доганяєш, обганяєш і виходить показуєш результат. Естафета завжди підтягує тебе на вищий рівень.
— В Україні велика конкуренція на дистанції 400 м, складно триматися серед лідерів?
— Я завжди вважаю всіх суперниць в Україні дуже сильним, і чекаю від них високі результати. От в цьому у вся краса 400-метрівки, що всі виходять на чемпіонаті України на старт, і до останнього ніхто не знає хто буде першим, хто другим, хто третім. У нас розігруються всі місця навіть четверте! Думаю така тенденція збережеться і в 2020 році, адже він олімпійський, і ще більша мотивація. Не виключаю що навіть з’являться на нашій дистанції дівчата з інших видів. … якщо чесно це мені не дуже подобається. Як спортсмен я за – чим вище конкуренція, тим визе результат, але як маленька дівчинка, я це не схвалюю – ми собі бігаєм завойовуємо ліцензії, а потім з’являється хтось з іншої дистанції…. Не справедливість
— Як зазвичай налаштовуєшся перед стартом, можливо маєш якісь традиції?
-Кожен раз хочу запам’ятати що я робила, і не можу. От думаю, після вдалого бігу, тепер треба все так само повторювати, і буде добре, але не виходить. Перед стартом іноді уявляю як я біжу, іноді навпаки відволікаюся і думаю про що завгодно, лише не про те що зараз треба бігти — універсального рецепту нема. Не створюю собі ніяких щасливих носків, футболок, бо як я їх забуду – буде не комфортна бігти. Дрібниці відіграють роль, але я їх відкидаю. Хтось каже – покриття тверде/м’яке, а мені все одно! При будь якому покритті ти мусиш бігти. Якщо ти будеш про це замислюватися, можеш навіть не починати бігти.
Коли взагалі нічого не має – ти перевдягаєшся на лавці на вулиці, з неба капає дощ, а ти на Олімпіаду готуєшся… хочеться плакати
-Доречі про покриття, чула в Рівному тобі доводиться тренуватися в екстремальних умовах?
— Є таке. Після асфальту в Ріному можу всюди бігти. Як казав тренер Наталі Прищепи: «Чим гірші умови, тим кращий результат!». І з кожним днем ця приказка все актуальніше для Рівного. Коли взагалі нічого не має – ти перевдягаєшся на лавці на вулиці, з неба капає дощ, а ти на Олімпіаду готуєшся, і хочеться плакати. Я вже не могла дочекатися коли я до Запоріжжя приїду. Було б добре, щоб в кожній області був манеж або стадіон. А я зараз повернуся додому, і знов буду бігати в парку, ще добре хоч тепла зима. У нас є стадіон університетський, доріжка з таких маленьких плиточок, як шоколадка, ми його називаємо «шоколадний». Там постійно стоїть вода — якщо пішов дощ, навіть дрібний, ці плиточки звертаються як чаші, і там збирається вода – у тебе мокрі ноги, все брудне. Я там не дуже люблю бігати, але виходу нема.
-А як тобі запорізький манеж після реконструкції?
— Була в манежі до того – був непоганий, ну знаєте як усе радянське, там щось обсипалося, там щось капало, але був душ, гаряча вода – тренуватися можна було. Але коли я зайшла тепер – це просто якась Америка. Все таке сучасне, дуже продумано, навіть персонал бажає вдалого тренування, ще й сауна є, і це все безкоштовно для спортсменів! Я ще й в преміум роздягальні перевдягаюся – так приємно, дуже класно! І це допомагає показувати хороші результати на тренуванні!
— Які у вас плани на цей рік?
-Зиму ми пропускаємо через те що ми не встигнемо підготуватися до відповідального літнього сезону. Зараз у нас період дуже сильних завантажень – робимо багато силових вправ, швидкісних, працюємо на завантаження . Потім ми поїдемо на збори в Португалію, я доречі там ще не була. І там вже будемо розбігати всю цю базу, яку напрацювали. Потім ще плануємо поїхати в гори, а після високогір’я будемо починати літній сезон.
-Як гадаєш, чи реально відібратися на Олімпійські Ігри в Токіо на 400-метрівці?
-З моїм новим тренером реально! Ще три роки назад я б сумнівалася, а зараз думаю це реально. Мені менше секунди треба скинути – 51.35 норматив, а я бігла 51.97 це не мало, але я відчуваю нереалізованість в 2019 році. Я могла пробігти швидше, чому не пробігла – ще не пройшла повністю адаптацію, не повірила в свої сили, побоялася бігти швидше. Це моя мета – відібратися на Олімпіаду на індивідуальній дистанції.
Спорту я ще вдячна і за чоловіка – не лише за спортивні заслуги
-Давай трохи відійдемо від спортивних питань. Я помітила, що на старті у тебе завжди губи нафарбовані яскраво рожевою помадою – це традиція така?
-Коли перед стартом збираєшся, а я люблю робити все заздалегідь, не поспіхом, починаю зазвичай на старт збиратися за дві години, щось собі там складаю, буває волосся заплітаю. І одного разу вирішила нафарбуватися, довго фарбувалася, старалася — і мені сподобалося! Я відчуваю себе впевненіше, і після того так залишила цю звичку. Мені подобається, і на фотографіях гарно виглядає. Часто бігаю перший етап в естафеті, а першоетапщиків довго показують — дівчина має бути гарна, незважаючи на те, чим вона займається!
— В повсякденному житті надаєш перевагу спортивному одягу, чи вишуканому?
-Люблю жіночний одяг, підбори, бо у спорті часу для цього нема. Тож коли у мене є привід – запрошують в гості, на День народження, або просто йду на прогулянку з чоловіком, то обов’язково гарно вбираюся, адже така нагода випадає не часто. На зборі ходиш в одному й тому ж самому. Інколи сумую за часами коли я ходила в університет – кожен день можна було вдягати щось нове і дефілювати там.
-Доречі, розкажи про чоловіка, він теж спортсмен?
-Він колись займався легкою атлетикою, бігав 400 та 800 м, Кандидат у майстри спорту з легкої атлетики та ще й КМС з пожежно-приладного спорту. Познайомилися ми дуже давно. І він, і я займалися на одному стадіоні, я в нього закохалася з першого погляду, але він мене не бачив – він старший за мене, а я тоді ще взагалі дитина була. І от якось ми їхали на чемпіонат України в Донецьк, і оскільки я непогано бігала, мене взяли на дорослий чемпіонат. В автобусі ми познайомилися, а після того зідзвонювалися довгий час, і десь роки за два, мені тоді п’ятнадцять було, він запропонував мені зустрічатися. А вже цього року зробив мені офіційну пропозицію. Тож спорту я ще вдячна і за чоловіка – не лише за спортивні заслуги.
-Як коханий сприймає твою постійну відсутність?
-Ми мабуть через те так довго разом, що він до цього ставиться з розумінням. Розуміє, що це не просто моя професія, а захоплення, моя любов! Не ревнує, і дуже допомагає! Підтримує мене завжди, мабуть якби він сам не займався спортом, йому було б складно все це зрозуміти, але оскільки в нього є досвід, то все добре. Ми дуже спортивна родина, як ідем гуляти можем 20 км пройти пішки, на лижах їздимо кататися. У нього чудова фізична форма, я його ще не можу обігнати ні на 100 м ні на 400, і мабуть ніколи не зможу.
-Є у тебе якісь захоплення, чим любиш займатися у вільний час?
-Мене цікавить рукоділля, коли більше часу було вдома, я постійно робила якісь картини, екібани, мені дуже подобається різні техніки вивчати – декупаж, картини з сухих квітів. Ще дуже люблю запаковувати подарунки – не просто в папір, а з декором, наприклад кораблики робила, щось з квіточок викладала. Зараз правда часу на це не вистачає.
-Завдяки спорту ти багато подорожуєш, а де сподобалося найбільше?
-Об’їздила зо два десятки країн. Найбільше запам’яталася Норвегія, Киргизія і Японія. Японія – там все таке своєрідне, східна культура. Але мені дуже сподобалась їх чистота і привітність. Японці дуже акуратні, навіть в метро протирають поручні. От Китай то просто смітничок, і їжа у них не смачна. А у японців все так вишукано – культура споживання їжі, чаю.
В Норвегії мені подобається, що вони не заважають природі бути природою – виходить скеля на дорогу, її ніхто не чіпає зроблять об’їзд. В а аеропорту, наприклад, стіни були з моху – все дуже близьке до природи. У людей замість черепиці дахи вкриті такими плиточками, вирізаними з камінців – люди живуть в гармонії з природою. А в Киргизії там просто бідна країна, і в них немає вибору, як жити в гармонії з природою. Там дуже гарна природа, багато коней, віслюків, свіже повітря, озеро. Ще й умови мені там підходять, там нема стадіону, нема доріжки, ми бігали по землі по каміннях, а я людина проста мені було нормально – як вдома.
-А в якій з країн, де тобі довелося побувати, найпопулярніша легка атлетика?
-Мені здається у Великобританії легка атлетика розвинена найбільше. Там 2017 року на чемпіонаті світу прийшло найбільше людей за всю історію міжнародних змагань, проведених під егідою ІААФ. І я зрозуміла чому – там коли ти ідеш по вулиці, через кожні 30 секунд тебе або обганяє, або біжить тобі на зустріч бігун, це просто любителі різного віку , дуже багато людей! Я була настільки здивована — столиця, таке велике місто, здавалося б всі мали бути зайняті, а вони всі бігають, на велосипедах їздять. І ясно, коли ти цим займаєшся сам – ти і слідкуєш за професійними атлетами, тому вони приходять на змагання і дивляться на професіоналів. У нас важко змусити українців бігати, хоча за останній час і відбуваються зміни в кращу сторону – багато клубів з’явилося, бігових змагань, люди намагаються якось займатися спортом. Сподіваюся скоро почнуть цікавитися і професіоналами легкої атлетики, приходити на стадіони… хоча куди приходити? – і стадіонів особливо нема. Хочеться щоб були в кожному мсті, тоді і наш спорт був би популярнішим!
-А які країни хотіла б відвідати?
-Австралія, мені тренер багато про неї розповідав, і я теж хотіла б її побачити, ще Нову Зеландію. А на першому місці у мене Сибір, Якутія. Я б хотіла побачити цих оленів, людей які живуть там в мінус сорок!
-Колись думала, чим хотіла б займатися, якби не спорт?
— В дитинстві я хотіла бути телеведучою, потім довгий період хотіла бути бухгалтером, і я навіть закінчила економічний факультет університету. Думаю, якби не займалася спортом, працювала б менеджером-економістом в якійсь великій компанії – на кшталт Samsung чи Google чогось завжди себе там представляла.
-А які бачиш свої найближчі перспективи, є настрій працювати і наступний Олімпійський цикл?
-Подальших планів не будую. Налаштовуюсь на сьогодні, на кожен день, на кожне тренування. Бо життя дуже швидко міняє своє русло, і я не хочу ні в чому розчаровуватися. Але сьогодні живемо Олімпіадою цього року!
Олена Назаренко, спеціально для «Главкому»
