Вчора запорізькі поціновувачі спорту отримали надзвичайно приємну звістку з далекого американського Бірмінгему — на Всесвітніх Іграх, що тривають зараз у США, срібну медаль виборола сумоїстка з Дніпрорудного Карина Колеснік.
Вкрай важливою ця новина була для наставника спортсменки Заслуженого тренера України Романа Білки, який зараз знаходиться в окупованій Василівці. Більше того, тренер побував в полоні окупантів, і навіть не мав нормального зв’язку, щоб дати Карині цінні поради напередодні змагань, про які вони разом так довго мріяли.
Як було виходити на дахьо, маючи такі новини з дому — ми запитали у Карини майже одразу після виступу.
Карино, які емоції зараз?
Дуже рада, купа емоцій! В принципі, задоволена результатом, це мох перші Всесвітні ігри. Тим більше, що я зазвичай виступаю у вазі 65 кг, а ліцензію дали у 80 кг — це для мене геть нова категорія. Тож друге місце — хороший результат.
Скільки поєдинків провела на Всесвітніх Іграх?
У мене було чотири зустрічі. Перша суперниця американка, всі решта — японки. З усіма боролася вперше. Взагалі то, чотири зустрічі і три японки — це джекпот!
Як проходили поєдинки?
Три перші тривали менше 30 секунд кожна зустріч.
А що розкажеш про фінал?
Тут більше я пограла, ніж вона виграла. Я розтягнулася, провалилася…. налаштовувалася на один фінал, а вийшло інше.
Складно було виступати у вищій ваговій категорії?
Авжеж! Це інша вага, інша боротьба — наче наново навчитися ходити.
Ви з тренером стільки років мріяли про виступ на Всесвітніх Іграх, дуже хвилювалася напередодні відповідального дня?
Емоційно мені було складно. До того як вирушити у США, ми були в Японії — тренувалися майже 1.5 місяці. Важко було зв’язатися з домом — рідні і тренер в окупації, там майже нама інтернету, мобільного сигналу. А коли ти на іншому кінці світу, і ні зв’язку, нічого — це важко морально. З одного боку розумієш, що скоро відповідальні старти, а з іншого — емоції беруть гору… Але коли прийшов день боротьби, не можу сказати, що я дуже нервувала. Дівчата з команди навіть питали яке у мене заспокійливе, чому я така спокійна (сміється). А я просто розуміла, що ость він настав той день, коли або все, або нічого.
Тренера поруч бракувало?
Дуже не вистачало! Востаннє телефоном ми розмовляли ще коли я в Японії була. Потім переписувалися вже зі США. Рада, що після фіналу нам нарешті знов вдалося зідзвонитися. Привітали один одного — це наш спільний результат!
Батьки теж в окупації?
Так, але мамі вдалося подивитися змагання в інтернеті. Сказала: “Більше дивитися твою боротьбу не буду — так нервувала, ледь комп’ютер не розгатила” (сміється).
Відчувала подвійну відповідальність від того, що твої близькі в окупованих містах і дуже чекають цієї перемоги?
Звісно, весь час пам’ятала про цю відповідальність. Я знаєте як думаю — у кожного зараз свій фронт. У нас спортивний фронт, і ми маємо на ньому перемагати як можемо. Розумію що багатьом в Україні сьогодні складно і морально, і фізично, тож хотілося якось підтримати своїм результатом!
Доречі, як зустрічали українців у США?
Українців дуже підтримували — навіть після боротьби багато людей підходили, казали що вони за Україну, що вони за нас переживають, всюди відчувала теплий прийом.
Перед цим збірна України тривалий час провела в Японії, яка прихистила наших сумоїстів і допомогла готуватися до Всесвітніх Ігор. Наскільки корисним був цей досвід?
Нам дуже сподобався цей збір! До нас приїздили японки на спаринги, допомагали їх тренери — вказували на наші помилки. Всюди дуже тепло і добре нас зустрічали!. Звісно тренування на батьківщиині сумо мають велику цінність — у японців інша специфіка боротьби. Наші переваги шкидкість і хитрість. А беруть за рахунок старту і техніки.
Чи плануєш ти відбиратися на наступні Всесвітні Ігри?
Звісно! Але хочу в своїй вазі відібратися. Дуже сподіваюся на це.
Олена Назаренко, “ЗА!спорт”
