Вчора додому повернулися запорізькі паралімпійці. Нагадаємо, на Іграх в Токіо представники нашого міста вибороли шість медалей.
Єдине золото принесла області досвідчена легкоатлетка Марія Помазан – спортсменка, для якої ці ігри були третіми в кар’єрі, впевнено перемогла у секторі штовхання ядра, з результатом 12,24 м, найближчу суперницю запоріжанка випередила на 3,09 метри. Ця олімпійська нагорода стала четвертою в кар’єрі Марії, та її наставниці – заслуженого тренера України Тамари Володимирівни Едішерашвілі.
-Марія, наскільки складно далася ця нагорода?
— 50 на 50. Я готувалася, знала хто буде виступати, чекала свою головну конкурентку з Китаю, але її не було – не наю з якої причини. Знала на 90% що буде золото. Я їхала за результатом , але пішов дощ, сектор був слизький як лід, і все пішло не так як хотілося – з шести спроб зробила лише дві вдалі. Дуже була розчарована, але задоволена що принесла золото Україні, це дуже круто, я задоволена!
— Наскільки складно було готуватися до третіх Паралімпійських Ігор? Наскільки нам відомо, умов для ваших тренувань в місті нема?
-Так, було важко – бо у нас в Запоріжжі нема майданчика для метань, це катастрофа, легка атлетика вмирає, нема де метати, нема безпечної системи метань. За рік у нас вже чемпіонат світу в Японії, і хочеться щоб хоч до четвертої Паралімпіади готуватися в нормальних умовах. Насправді три роки це дуже мало. Я хочу покращувати результат, я вмотивована і знаю що можна краще, але для цього потрібні умови.
-Сьогодні вас зустрічали представники обласної влади, ви обговорювали з ними це питання?
-Так, зі мною одразу після здобуття медалі зв’язалися представники обласної влади , запитували що мені потрібно. У мене два побажання — по-перше, це наш біль – майданчик. А по-друге, щоб моєму тренеру також віддячили на рівних зі мною. Бо це її медаль також, не було б її, не було б і мене, і медалі для Запоріжжя та для України. Хочу щоб цінували тренерів, мотивували, бо нас мало і тренерів кваліфікованих залишилося небагато.
-Що вам сказали з приводу майданчика?
-Злата Андріївна (заступник голови ЗОДА Злата Некрасова, — прим.ред) сказала що вже є плани з приводу облаштування для нас майданчика. Вже найближчими днями ми з нею поїдемо на наш майданчик подивимось, що там можна зробити. Також тривають переговори стосовно стадіону «Авангард».
— Для Вас це вже треті Паралімпійські Ігри, як почувалися, чи було хвилювання?
-Так для мене це завжди дуже емоційно. От коли літак приземлився у Токіо і ми приїхали в олімпійське селище – я зрозуміла, що здійснилася моя мрія за п’ять років. А далі було емоційно складно. Я виступала наприкінці, і дуже була жорстка практика ковідної безпеки – ми щодня реєструвалися в програмі, здавали аналізи, не можна було пропустити. Весь час почувався напружено. А коли стояла на п’єдесталі пошани, такий був емоційний сплеск, плакала, хоча це для мене і не вперше, але я кожного разу плачу, коли чую гімн України. Коли ще й сам собі вішаєш ту медаль, це неймовірне відчуття!
Олена Назаренко, «ЗА!спорт»
