Александр Томах: «На матчи «Виктора» во второй лиге ходило по десять тысяч зрителей»

 Интервью с легендарным наставником запорожского «Металлурга»

 

 

 

 

 

 Шістнадцять років тому одна із найтрадиційніших та найколоритніших команд України — запорізький «Металург» — бадьоро йшла на дно, і не було жодної соломинки, аби хоча б пригальмувати це падіння. Маючи в своєму складі таких видатних або просто відомих футболістів, як Ілля Близнюк, Олег Деревинський, Юрій Дудник, Сергій Ключик, Ігор Лучкевич, Юрій Маркін, Ігор Наконечний, Олександр Севидов, команда під керівництвом легендарного Анатолія Куксова гуркотіла, наче та фанера над Парижем.

 

Розпочався чемпіонат для запоріжців болючою поразкою в дербі з «Торпедо» (1:3). Закінчилося ж усе нокаутом від шепетівського «Темпу» (0:4). На матч проти рівненського «Вереса» команду виводив легендарний для Запоріжжя тренер Олександр Олександрович Томах. Сан Санич свого часу вже тренував «Металург», коли запоріжці грали в першій союзній лізі, й був одним із наймолодших коучів дивізіону. Ще б пак, адже очолив Томах команду за кілька місяців до закінчення ним московської школи тренерів. Вісім повних сезонів він пропрацював у «Металурзі», а 1987 року його команда ледь не вийшла до вищої радянської ліги. Потім, з певних причин, Олександр Олександрович залишив Запоріжжя і два роки працював у Вінниці, де його помічником був не хто інший, як В’ячеслав Грозний, а в команді грали такі футболісти, як Віталій Косовський, Іван Шарій, Сергій Попов. Але за сімейними обставинами знову довелося повертатися до Запоріжжя і, гадаю, що про це рішення Томах анітрохи не шкодує. Далі слово герою матеріалу.

 

Ідея першої приватної команди народилася в Угорщині

 

— До Запоріжжя я повернувся 1990 року через тяжку хворобу батька, хоч у Вінниці в мене все складалося дуже добре. Для місцевих керівників мій відхід був дуже несподіваним, але так склалися обставини, що довелося повертатися на другу Батьківщину (Олександр Олександрович родом із Чернівців. — прим. Авт.).

 

— Тоді був саме період геополітичних змін і футбольна Вінниця, в результаті розпаду Радянського Союзу, вийшла до вищої ліги чемпіонату України, але вже без вас. А як склалася ваша професійна діяльність? Без футболу, очевидно недовго залишалися?

— Скажімо так: певний час я не був пов’язаний із футболом. Річ у тім, що я закінчив торговельно-економічний інститут і мав диплом економіста, а мій давній товариш Віктор Миколайович Огаренко саме тоді очолював одну з перших приватних фірм в Україні. Він мені й запропонував очолити один з її підрозділів. Робити тоді було нічого, і я вирішив довести самому собі, що можу розбиратися не тільки у футболі й не тільки ним заробляти на життя. Багато хто тоді не вірив у те, що я зможу потягти цю справу, казали: «взяли якогось футболіста», але через кілька років ми розвинули таку діяльність, що вже більше ніхто так не говорив. У нас були торговельні стосунки з різними країнами, а я встиг обрости великою кількістю знайомств. Тобто, фактично, на той момент я був віце-президентом крупної компанії і відповідав за зовнішньоекономічну торгівлю.

 

— Але десь далеко у підсвідомості зачаївся футбол…

— Ну не так уже й далеко. Одного разу, перебуваючи по бізнесу в Угорщині, ми відпочивали ввечері в готелі й почали розмовляти про «гру мільйонів». Через певний час дійшли висновку, що капітал нашої фірми дає змогу нам створити власну команду. Ідею ми не довго тримали в теоретичній площині й достатньо швидко втілили її у практику.

 

— На вас звісно були покладені тренерські обов’язки…

— Не вгадали! Я спочатку був організатором! На початковому етапі у нас, окрім бажання і грошей, не було нічого. Тому, закотивши рукави, ми відразу взялися до справи. Спочатку я запросив на посаду тренера відомого нині фахівця, який очолював молодіжну збірну Росії (в травні цього року став головним тренером команди ФК «Урал» — прим. Авт.) Бориса Стукалова. Потім постало питання «прив’язки», адже в нас не було ні власного стадіону, ні бази, ні місць проживання. Я вийшов на Володимира Лобанова, який був головою спорткомітету ДСТ «Спартак», і ми утворили такий собі тріумвірат — Огаренко, Томах, Лобанов. Таким чином клуб отримав своєрідну футбольну прописку.

 

— А гравців де набирали?

— Це стало наступним кроком. Буду відвертим, ми вчинили не зовсім, можливо, етично, але лише з одного боку. Тоді були часи певного футбольного беззаконня, і ми безплатно забрали до себе увесь випуск ДЮСШ «Металург». На перший погляд, начебто, це не зовсім правильно, адже ми за них не заплатили жодної копійки. Та з іншого боку, хлопці хотіли тренуватися і грати, а в нас для цього було створено всі умови.

 

— А по регіонах ви не їздили в пошуках талантів?

— Шукали й у регіонах, але все одно орієнтувалися на вихованців запорізького футболу, як-от Тарас Гребенюк, якого ми повернули з Росії, Максим Тищенко та Володимир Ванін, котрі на той час стажувалися в дублі київського «Динамо». Двох футболістів із Росії привіз також Борис Стукалов, який, втім, працював у «Вікторі» лише на початковій стадії, а потім, отримавши пропозицію очолити команду «Динамо» з рідного йому Ставрополя, повернувся до Росії. Далі вже головним тренером працював я.

 

— А найуспішнішого футболіста тієї команди Валентина Полтавця де знайшли?

— Валентин — вихованець дніпропетровського футболу, але не підійшов «Дніпру» й грав за команду «Шахтар» з Павлограда. От звідти ми його й забрали. До речі, розкажу цікавий факт. Уже коли я прийшов працювати в «Арсенал», підходить якось до мене Віталій Рева та й каже: «А пам’ятаєте, Сан Саничу, як я до вас у «Віктор» на перегляд приїжджав?». Згадував, згадував, так нічого й не згадав. Тут, звісно, потрібно пояснити, що Віталік ще дуже молодий був. Ось так я, можна сказати, прогледів майбутнього воротаря національної збірної (сміється). На наші матчі в другій лізі ходили по 8-10 тисяч!

 

— Чи розуміли, що створити сильну команду в місті, де вже були два колективи вищої ліги, майже нереально?

— Так. Та й усі оточуючі постійно говорили: «ти що — з глузду з’їхав?». Саме тому «Віктор» і досі в моєму серці, бо в часи, коли на «Торпедо» ходили дві тисячі глядачів, на «Металург» — п’ять тисяч, матчі за участю «Віктора» у перехідній і другій лігах відвідувало 8-10 тисяч! Тобто нам вдалося зробити те, чого повною мірою не можуть досягти в жодному українському місті й досі.

 

— За рахунок чого стався такий ажіотаж?

— Просто людям важливо не те, в якій лізі грає команда, а як саме вона це робить. Ми грали з душею, акцентуючись не так на результаті, як на грі. Втім, результати від цього теж не потерпали.

 

— Розкажіть, як ви дебютували в першостях України.

— Набравши гравців, ми створили дві команди — дорослу й молодіжну й готові були до турнірних звершень, але позаяк раніше все було суворо з переміщеннями між дивізіонами, то нам довелося спочатку виграти першість області, потім перехідну лігу й таким чином ми потрапили до другої ліги. А наша молодіжна команда тим часом їздила по закордонних турнірах, набираючись досвіду і випробовуючи свої сили.

 

— У другому дивізіоні «Віктор» розпочав просто блискуче…

— Дебютувавши в другій лізі, ми поставили завдання вийти до першої, і стартували надзвичайно вдало: в перших семи турах — шість перемог і одна нічия. Тобто відразу ж створили суттєвий відрив від переслідувачів. Деякі вболівальники мені досі не пробачили. 

 

— А потім надійшла пропозиція, від якої неможливо було відмовитися…

— Розумієте, яка ситуація сталася… «Металург» дуже невдало провів минулий чемпіонат, посівши 16-е місце, і ще гірше розпочав новий, перебуваючи після семи турів на останній позиції. Фактично команда була на грані вильоту до першої ліги. Ось тоді до мене й звернулися з проханням допомогти. Навіть тодішній президент Федерації футболу Віктор Максимович Банников говорив, що мені треба повернутися в «Металург».

 

— Перечитуючи вирізки з газет за той період, зустрічав таку замітку: «Запорізький «Металург» відтепер називатиметься «Металург-Віктор». Тобто йшлося про об’єднання двох клубів?

— Так, аби не втрачати «Віктора», ми запропонували керівникам «Металурга» об’єднати команди, але вони були категорично проти цього.

 

— Із «Віктора» ви привели багатьох футболістів. Не боялися, що люди, котрі грали в другій лізі, не потягнуть «вишку».

— Абсолютно ні! На той час молоді хлопці, як-от Полтавець, Гребенюк, Богатир, Ванін та інші, встигли «обрости м’ясом». І оцінюючи їхні сили, я розумів, що вони вже готові спробувати себе в елітному дивізіоні. Загалом, я привів із собою десятьох гравців. До речі, деякі вболівальники мені й досі не пробачили цього вчинку, говорячи, що я розвалив «Віктор», але тоді йшлося про збереження для Запоріжжя місця у вищій лізі, і я просто не міг не піти назустріч.

 

— А яка доля спіткала «Віктора»?

— І тут не все так просто. Ще до того, як мені запропонували очолити «Металург», ми розмовляли з Огаренком та Лобановим і зійшлися на тому, що чим помітніше зростає рівень команди, тим важче нам її фінансувати, адже вимоги в чемпіонаті області одні, а в другій лізі — зовсім інші. Я вже не говорю про першу чи вищу дивізії. Тому перехід найперспективніших гравців «Віктора» до «Металурга» був непоганим шляхом, який водночас зберігав цих хлопців для запорізького футболу і підіймав їх на рівень вище. У «Вікторі» ж залишилася молодь, необстріляні гравці, які, звісно, не могли демонструвати того рівня гри, що й їхні попередники. До того ж, я повністю зосередився на справах «Металурга», хоча за попередньою домовленістю мав курирувати і «Віктор». Як ви розумієте, це так хотілося, на справі ж вийшло зовсім інакше.

 

Ліричний відступ: Людська пам’ять має здатність до гіперболізації подій давно минулих. Ось так і тут. Нині всі згадують «Віктор» як еталон героїчного футболу, в котрому талановиті молоді гравці пройшлися переможним маршем по елітних командах вищого дивізіону, громлячи дядьків-професіоналів. Насправді ж усе було не зовсім так. Перше коло «Металург» відіграв, принаймні, за результатом, дуже погано. Якщо в перших семи турах команда набрала сім очок (33,3 відсотка), то в наступних десяти, що залишалися до закінчення першого кола, — дев’ять (30 відсотків). Та питання було в іншому — в команді значно поліпшився мікроклімат, і підопічним Томаха вдавалися такі, будемо говорити без зайвою скромності, видатні матчі, як-от проти київського «Динамо» вдома (2:2), на виїзді з «Дніпром» (1:1), а також перемога над одеським «Чорноморцем» удома (3:1), у складі якого грали такі люди, як Суслов, Парфенов, Жабченко, Букель, і який переживав тоді свій останній «золотий» період. До речі, саме згадані команди зрештою і сформували трійку призерів. Але картина виступів була б неповною, аби ми не згадали й інших матчів, в яких запоріжці поступалися вдома «Шахтарю» (1:5) та «Кривбасу» (0:2). Проте, як з’ясувалося, це була лише розминка.

 

Під час зимової перерви Томах так підготував команду, що, за результатами другого кола, запоріжці набрали 28 очок і в 17 матчах пропустили лише 10 м’ячів. Шедевральних матчів стало ж набагато більше, ніж восени. По-перше, відібрали очки у «Динамо» (виїзд), «Шахтаря» (виїзд) та «Дніпра» (вдома) — з усіма ними команда Томаха зіграла 0:0. По-друге, команди, нижчі за рангом, «виносилися» з заплющеними очима. Найбільше дісталося тернопільській «Ниві» (6:1, виїзд), луганській «Зорі-МАЛС» (5:0, вдома), вінницькій «Ниві» (4:0, вдома) та землякам із «Торпедо» в останньому турі чемпіонату (4:0). На десерт, так би мовити. Найкраще запоріжців тоді охарактеризував нинішній помічник Мирона Маркевича Юрій Калитвинцев. Коли плеймейкера київського «Динамо» запитали, яка ж команда справила на нього найкраще враження упродовж чемпіонату, він відповів: «Запорізький «Металург». Це єдина команда, яка проти нас справді ГРАЛА». Старту «Металурга» в новому чемпіонаті всі очікували з величезним нетерпінням. Тим паче, що команда непогано підсилилася. Ще в зимовий антракт сезону 1994/1995 прийшов дуже талановитий, але, на жаль, не повністю реалізований грузин Михайло Поцхверія, який ще в другому колі встиг забити дев’ять м’ячів. А напередодні чемпіонату з’явився молодий сімнадцятирічний талант Яків Кріпак. «Металург» виправдав сподівання вболівальників.

 

Хоча старт вийшов, можливо, і не таким вдалим, але потім команда набрала потужної ходи, знову радуючи шанувальників не тільки результатами, а й яскравою атакувальною грою. Під цим танком опинилися донецький «Шахтар» (2:0 та 2:1), луганська «Зоря-МАЛС» (5:1 та 5:0), «Дніпро» (2:1) і багато інших. У результаті — високе п’яте місце. Сезон 1996/1997 команда провела не так класно, але матчів, вартих, аби їх згадати, вистачало. Наприклад, перемога над київським «Динамо» на виїзді — 2:1, або розгром симферопольської «Таврії» — 8:1 (хет-трик на рахунку Валентина Полтавця). У другому колі з тим таки «Динамо» запоріжці зіграли внічию — 0:0, не давши змоги підопічним Валерія Лобановського помститися за домашню поразку. Ну, й на завершення«Металург» в останньому турі вже традиційно переграв земляків із «Торпедо» з рахунком 4:0. А наступний сезон став останнім для Томаха як для головного тренера команди. Знову — йому слово.

 

Помічники провернули перехід за моєю спиною

 

— На чемпіонат 1997/1998 у нас були великі плани. Частенько навіть про медалі ходили розмови. Тим паче, що перспективна молодь (Армен Акопян, Андрій Каряка, Дмитро Колодін, Яків Кріпак, Олексій Олійник, В’ячеслав Шевчук) була вже на підході й регулярно грала, набираючись досвіду, а футболісти, котрі прийшли зі мною з «Віктора», — особливо це стосується Валентина Полтавця, Івана Богатиря, Тараса Гребенюка — були вже зрілими майстрами, готовими давати результат негайно. Більше того, ми навіть відпустили до інших клубів кількох досвідчених гравців (тут особливо вартий згадування Ігор Лучкевич, який перейшов до донецького «Металурга» та Юрій Дудник, котрий опинився у «Карпатах». — прим. Авт.), аби зробити акцент на молоді. На жаль, упродовж зимового антракту, кілька моїх помічників фактично зрадили мене, провернувши за спиною перехід чотирьох перспективних гравців (Каряка, Ільченко, Олійник, Кріпак) до київського «ЦСКА-Борисфена». Відверто кажучи, після цього я й вирішив піти з команди, адже витримати таку зраду, передусім психологічно, було тяжко, в мене почалися проблеми з серцем, і я вирішив, що настав час підводитися з «електричного стільця».

 

— Олександре Олександровичу, з тих далеких часів минуло вже шістнадцять років. Чи підтримуєте якісь стосунки з учасниками тих подій? От Віктор Миколайович Огаренко — нині ректор Класичного приватного університету в Запоріжжі…

— Якщо говорити відверто, то з Віктором Миколайовичем ми наразі не спілкуємося. У нього, очевидно, залишилася образа на мене за те, що я перейшов до «Металурга», залишивши «Віктор». Хоча провини моєї тут фактично немає. Я був щирий у своєму бажанні допомогти Запоріжжю залишити команду у вищій лізі, й мене, в цьому разі, можна зрозуміти. Так само можна зрозуміти й тодішніх керівників запорізького «Металурга», які не захотіли змінювати назву команди, адже тут на перший план виходили традиції. Мабуть, із цих причин, такого спілкування, якого хотілося б, у нас із Віктором Миколайовичем, на жаль, немає.

 

— А з колишніми гравцями тієї команди спілкуєтесь?

— Загалом, доля багатьох розкидала по світу, тому найбільше спілкуюся з тими, хто безпосередньо пов’язаний з футболом. Передусім це Валентин Полтавець, Іван Богатир, Тарас Гребенюк, який нині працює у нас в «Арсеналі» тренером воротарів, Сергій Ключик, Юрій Маркін.

 

— А знаєте щось про долю Володимира Ваніна? Говорили, що він був великим талантом…

— Це був талант із талантів! Але, на жаль, через свій характер він так і не виріс у того гравця, яким міг би стати. Нині працює десь у Запоріжжі, але з футболом не пов’язаний. Зневага до режиму згубила багатьох хороших гравців.

 

Нині перебуваю на своєму місці

 

— Нині ви працюєте в київському «Арсеналі» начальником команди. На «електричний стілець» не тягне?

— Розумієте, будь-якого тренера постійно супроводжує величезна відповідальність, а я в тренерському цеху з 1981 року. Уявіть собі! Наступного року було б рівно тридцять років, як я працюю тренером. І постійно — напруження! Тому нині я почуваюся на своєму місці. Маю величезний досвід, яким дуже приємно ділитися з тим же Бакаловим, котрий свого часу грав у мене в команді.

 

— Останнім місцем вашої роботи саме на тренерській лаві був клуб другої ліги «Моршин». Як охарактеризуєте цей період?

— Там я був не тільки тренером команди, а й тренером клубу. Мені поставили завдання: організувати процес вирощування хорошої, перспективної молоді та обкатувати її в другій лізі. Щодо результату, то я відразу сказав керівництву: можу лише пообіцяти, що команда програватиме тій же «Буковині» не 0:7, а з більш гідним рахунком. Адже наш колектив складався з гравців 1992-1993 років народження, тому гідно програвати — це, на той момент, був максимум.

 

— А як щодо перспективи ваших моршинських вихованців? Майбутні «зірки» серед них є?

— Про це говорити наразі складно. Перспективних футболістів, звісно, вистачало, але що буде на виході, залежатиме вже від самих хлопців. Рецепт простий — постійно працювати над собою.

 

— Повернімося до «Арсеналу». Ви маєте якийсь стосунок до селекційної політики клубу?

— Я до всього маю стосунок. Допомогти, підказати, висловити альтернативну точку зору — це без проблем. У головного тренера так багато роботи, що іноді око замилюється і можеш не побачити якоїсь очевидної речі. Тому думка іншої людини дуже важлива. Я, коли був тренером, постійно підкидав своїм помічникам якусь провокаційну думку, закликаючи їх до дискусії, і звідти потім брав багато хороших ідей.

 

— Тобто, якби ви були Бакаловим, прислухалися б до Томаха?

— (Сміється) Однозначно!

 

— До речі, ось вам провокаційна думка щодо «Арсеналу». Як ви вважаєте, чи може команда, яку на дві третини складено з орендованих гравців, досягати високих результатів?

— Досягати результатів тяжко, коли постійна плинність кадрів, а ті гравці, що перебувають в «Арсеналі» на умовах оренди, постійно перебувають у команді. Хіба нерозумно використовувати високий потенціал футболістів, якщо вони не можуть себе реалізувати в іншій команді? Адже більшість гравців, що належать або належали «Дніпру», грають за нашу команду вже рік або більше. Тому не бачу в цьому ніякої проблеми. Більше того, в орендованого футболіста мотивація інколи вища, ніж у інших, адже якщо його віддали в оренду, то не зовсім у нього вірять. Тому зайвий раз мотивувати людину не треба, вона й сама знає, що й кому треба доводити.

 

  

 

 

Олександр ОЗІРНИЙ, «Український футбол»