Интервью с игроков "Ферро-ЗНТУ"
Герой нашого інтерв’ю поки не часто з’являється на ігровому майданчику в основному складі запорізького «Ферро-ЗНТУ». Однак 25-річний Яків Змитрович є одним із тих, хто пройшов разом із клубом всі щаблі становлення в його новітній історії. Досить пізно, за класичними мірками, прийшовши в професіональний баскетбол, хлопець не розгубився, докладаючи максимум зусиль для зростання і шліфування майстерності як в індивідуальному плані, так і в командній грі. Познайомившись з ним ближче, розумієш всю грунтовність підходу до життя і улюбленої справи цієї відкритої в спілкуванні людини.
— Яків, у квітні минулого року, даючи інтерв’ю клубному сайту, ти сказав, що наступний сезон, якщо нічого не завадить, команда зустріне у всеозброєнні. Нинішня гра і результати «Ферро-ЗНТУ» підтверджують твої слова. На чому базувалася та впевненість?
— Заява дійсно була досить сміливою. Але впевненість була, бо я розумів, що кістяк команди — Олександр Рибалко, Георгій Кондрусевич та інші – має залишитися. З урахуванням приходу сильних легіонерів у нас з’явився шанс добре підготуватися і показати гідну гру. Радий, що не помилився.
— Напевно, свою роль у цьому сміливому прогнозі зіграло й знання серйозного підходу керівництва клубу до комплектування та підготовки…
— Так, звичайно. Для нас були створені всі необхідні умови, тож залишилося виконувати поставлене завдання.
— Яка мета під силу гравцям і тренерському штабу, на твій погляд?
— Спочатку у нас було завдання на сезон потрапити до числа найсильніших восьми клубів, а вже ближче до Нового року керівництво відкоригувало його, піднявши планку до місця на п’єдесталі. Будемо старатися.
— Немає побоювань, що темп, взятий командою з перших матчів сезону, «Ферро-ЗНТУ» не витримає на довгій турнірній дистанції?
— Ми розуміємо всю складність і тривалість турніру й з урахуванням цього серйозно готувалися вже на першому зборі в Алушті. Думаю, тих навантажень, які нам давав Кирило Вадимович Большаков у плані фізпідготовки, вистачить ще й на наступний сезон.
— Ти один зі старожилів команди, однак поки що не можеш стати гравцем стартової п’ятірки. Чого не вистачає, на твій погляд?
— Мені складно судити. Часу на майданчику я поки що дійсно проводжу мало, хоча у стартовій п’ятірці вже виходив (У домашній переможній грі проти БК «Одеса» Яків зіграв 24 хвилини, набрав 16 очок — прим. Авт.). Тренерам видніше, я ж в будь-якому разі намагаюся приносити користь команді.
— Складно витримати конкуренцію?
— Конкуренція — це добре! Є до чого прагнути і чому повчитися. Та й майстерність при цьому зростає. Немає в нас і психологічних проблем: ми – єдина команда, незалежно від того, хто в даний момент знаходиться на майданчику, а хто сидить на лавці. Головне — перемогти!
— Як оцінюєш мікроклімат у команді?
— Вважаю, атмосфера у нас відмінна! Підібрався чудовий колектив, усі роблять одну спільну справу, переживають один за одного. Якщо травма або пошкодження — хлопці завжди підійдуть, підтримають. Американці взагалі дуже веселі, постійно жартують, сміються. Неймовірний заряд позитивних емоцій отримуємо й ми. Звичайно, хотілося б підтягти англійську мову: все розумію, але розмовляти поки що важкувато. Відзначу, що наші хлопці – професіонали: всі жарти закінчуються в роздягальні напередодні гри.
— Цікаво, а чи не влаштовуєте на тренуваннях спаринги – європейці проти американців?
— Ні, Кирило Вадимович, мабуть, спеціально не влаштовує подібних поєдинків, і, на мій погляд, це правильно. Повторюся, ми – єдиний колектив, незалежно від національної приналежності.
— Але в тренувальних протистояннях вам все одно доводиться грати проти одноклубників. І хто ж для тебе залишається загадкою?
— Цікаво грати проти Кевіна Тіггса. Він дуже швидкий, і оборонятися проти нього непросто. Людина-блискавка! Хоч і не на моїй позиції він грає, але іноді доводиться протистояти йому.
— Позиція на майданчику тебе влаштовує?
— Як виконував функції четвертого номера, так і граю. У принципі, за ростовим даними я не нижче за інших, просто потрібно додати в стрибку і розумовому мисленні, як каже тренер. Швидше приймати рішення: віддавати передачу, кидати чи йти в прохід.
— Чим вищий рівень гри
, тим швидше треба думати…
— Згоден. На моїй пам’яті у нас в Запоріжжі ще не було такої сильної команди. Вважаю, що можна додати в майстерності, перебудуватися, вийти на більш високий рівень, але на все потрібен час. З кожним тренуванням додається досвіду, і це дуже важливо.
— Дебютувавши в професіональному баскетболі в 23-річному віці, ти припускав, що коли-небудь будеш грати в Суперлізі?
— Я завжди вірив, що зможу грати на високому рівні. Коли нам доводилося зустрічатися у вищій лізі з командами, які раніше виступали в Суперлізі, намагався якось порівнювати свій рівень гри з їхнім. А нині вже зрозумів, що все набагато серйозніше і складніше. Боязні немає, але потрібні бажання і час. І перше, і друге в мене є. Щоправда, одна справа — тренування, зовсім інша — ігрова практика.
— Крім гри з «Одесою», які матчі відзначиш?
— Добре ми зіграли нещодавно у Львові. Ми зараз на такому рівні, що можемо обігрувати всіх. Звичайно, розбираємо гру суперника, але не підлаштовуємося під нього, а намагаємося грати у свій баскетбол. Якщо в захисті все виходить — результат відразу приходить. У сучасному баскетболі гра будується, перш за все, від захисту.
— Якове, ти пройшов всі щаблі запорізького баскетболу — від дитячо-юнацького до професіонального. Як оцінюєш рівень розвитку цієї гри в нашому місті?
— Зараз на порядок вище, ніж років десять тому. Є «Ферро-ЗНТУ», КПУ, що грає в першій лізі, є сильна міська першість, баскетболом займаються сотні дітей. Але хотілося б більшого ажіотажу. Ніде в місті не зустрінеш афіш, та й не тільки баскетбольних. У тому ж Львові, Одесі, Києві, та в інших містах цих атрибутів набагато більше. У нас ніби й немає зовсім. І це при тому, що Запоріжжя — дуже спортивне місто. Мені важко зрозуміти, чому так. Сподіваюся, успіхи нашого клубу ще більше стимулюють баскетбольне життя в Запоріжжі.
— Як думаєш, в цьому випадку молодь зацікавиться баскетболом?
— Думаю, її потрібно зацікавити. У нас в Запоріжжі всього одна баскетбольна школа. Вважаю, в такому місті як наше, має бути мінімум п’ять — шість таких ДЮСШ. Я знаю багатьох молодих людей, які хочуть займатися баскетболом, але їм нікуди піти. Адже й залів у місті дуже мало.
— Ти не пробував часом організувати свою аматорську команду?
— Торік мій батько Олег Євгенович організував команду «Оптиміст», яка грала в міській першості. Трішки допомагав хлопцям формою, взуттям. Зайняли в підсумку місце у середині таблиці другої групи. Непоганий результат, особливо з урахуванням того, що вони ніколи не займалися баскетболом. Усі переважно веслярі. Для свого рівня й віку, вважаю, вони — молодці!
— Батько якимось чином був задіяний у професіональному спорті?
— Він займався академічним веслуванням у ДЮСШ «Хвиля». А от мама Олена Анатоліївна взагалі зі спортом не була пов’язана.
— А в твоїй власній родині яке ставлення до спортивних захоплень?
— Моя дружина Оля намагається бути в курсі навіть моїх тренувальних буднів. Постійно питає, що і як. Так само й батьки. Щоправда, інколи, якщо чесно, набридає відповідати на одні й ті ж питання. Загалом вдома намагаюся коректно уникати бесід на баскетбольну тему. Мені вистачає їх на роботі.
— А на іграх твої родичі бувають?
— Батько взагалі не пропускає жодної гри. Залучив до лав уболівальників і своїх друзів-одноклубників. Мабуть, набереться вже цілий сектор наших знайомих.
— Знаєш, де вони сидять?
— Ні. Вони, до речі, перебувають у різних місцях залу. Втім, підтримують, заводять нас. Нам це дуже потрібно й важливо.
— Палац спорту «ЗАБ» вже ледь вміщає всіх бажаючих відвідати матчі за участю «Ферро-ЗНТУ». Цікаво, а який зал найбільше сподобався тобі?
— Дуже симпатичний і сучасний зал в Южному. Десь читав, що це одна з найкращих ігрових арен у Європі. Якби у нас в Запоріжжі був такий зал, глядачів було б значно більше, особливо, якщо б він був розташований поруч з транспортними магістралями, а крім того, було б вирішене питання з афішами та рекламою.
— Цікаво, а тебе вболівальники на вулицях впізнають?
— Так, звичайно, особливо, якщо йдеш в екіпіровці … Раніше такого ніколи не було. Приємно!
— Як полюбляєш проводити вільний час?
— З дружиною, доньками Кірою і Катею. Під час виїзних ігор дуже за ними сумую. З дружиною ми знайомі ще зі студентської лави. Хоча вчил
ися на одному потоці, до третього курсу практично не спілкувалися. А потім… Два роки тому ми одружилися, причому, до народження першої доньки вона встигла ще й попрацювати за фахом на «Мотор Січі». Дуже їй вдячний, без неї мені було б складно поєднувати навчання та тренування. Тож у моєму дипломі є й частка її турботи. Часу тоді в мене було обмаль: кінець сезону. Готувався до захисту всю ніч, а вранці першим пішов і захистився на чотири бали.
— Знаю, що поєднувати навчання в технічному вузі з тренуваннями та участю в змаганнях дуже складно …
— Так, ви маєте рацію. Хотілося б подякувати всім, а особливо Володимирові Кириловичі Реві, який мене знайшов і багато чому навчив в баскетболі. Вдячний і його синові — Олексію Володимировичу, завідувачці кафедри фізвиховання ЗНТУ Людмилі Григорівні Соловйовій, які мені дуже допомогли поєднувати професійні заняття баскетболом і навчання у вищому навчальному закладі. Окрема подяка – головному тренеру нашої команди Кирилу Вадимовичу Большакову і президентові клубу Валерію Альбертовичу Елькінсону.
— Чи мав ти запрошення з інших баскетбольних міст?
— Так. Тоді, коли я працював в магазині з продажу фарби і паралельно тренувався. Але дуже хотів залишитися в баскетболі, і тут надійшла пропозиція поїхати … Я переговорив з президентом нашого клубу, він умовив мене залишитися, і тепер не шкодую. Те, що було в клубі два роки тому і зараз — це земля і небо! Меі дуже подобається наша команда. Спробую зробити й свій посильний внесок у її успіхи.
— Мрія стати тренером у тебе є?
— Раніше я навіть уявити собі не міг, що в баскетболі є стільки елементів, тактичних моделей ведення гри… Якщо коли-небудь все-таки стану тренером, це обов’язково стане в нагоді. Завжди дивлюся новини баскетболу в Інтернеті, стежу за статистикою, особливо свого друга Павла Ревзіна, котрий нині виступає за «Говерлу».
— Хочу закінчити нашу сьогоднішню розмову з того, з чого почали. Як ти нині оцінюєш перспективи «Ферро-ЗНТУ»?
— Не буду оригінальним і відповім приблизно так, як і рік тому. Вважаю, якщо збережеться кістяк команди, включаючи легіонерів, наступного року в нас буде ще сильніший колектив. Отже, зможемо вирішувати й серйозніші завдання.
Візитна картка.
Яків ЗМИТРОВИЧ народився 17 грудня 1984 року в Запоріжжі. Освіта — вища (Запорізький національний технічний університет). Вихованець тренера Володимира Реви (ДЮСШ № 12, Запоріжжя). Кольори «Ферро-ЗНТУ» захищає з 2003 року. Кандидат у майстри спорту. Зріст — 202 см, вага — 98 кг. Одружений, виховує двох дочок.
Ігор ПАВЛЕНКО, прес-служба БК «Феро-ЗНТУ»